— Як у парні... — зауважила Яна.
— Я ніколи не була у парні.
— А мене якось подруга запросила до лазні... Там жахливо. Спека, і нічим дихати. Гаряча пара зовсім знесилює... Є люди, яким це подобається. Сидять, луплять один одного віниками...
Тереса промовчала. Їй не вистачало сили говорити. Яна йшла перша, і Тереса ледве встигала за нею. Гаряча волога пронизувала ліс, і часом здавалось, що тут зовсім немає кисню — тільки випари божевільно буйної рослинності.
Тиша повзла, клубочилась за ними в нагрітому тумані.
Страх додавав нової сили. Збиралася тропічна злива. А тоді... В уяві виникали химерні картини: як падає суцільна стіна води, як вири підхоплюють обох дівчат і несуть — може, туди, до ущелини, закиданої гранітними брилами...
Коли наблизились до узлісся, дихати стало легше, розсіявся теплий туман, тільки в хащі стало ще темніше... А коли, зраділі, захекані, вибігли на пластикову доріжку, низько над лісом звисли хмари.
Дівчата встигли вскочити в свій будинок. І тоді почався потоп. Спочатку товсті джгути води густо пронизали все повітря, потім вони злилися між собою... За вікном салону на доріжці кипіла ріка. Вода піднялася до підвіконь.
Зовсім знесилені й спустошені дівчата тільки тепер помітили, що давно минув час обіду й незабаром настане вечір... З прогулянки Яна зрозуміла: тут переконані у своїй недосяжності.
Зайшов Джон Ессельсон.
— Хіба так можна? Ви зіпсуєте собі здоров’я! Болітиме голова. Щоб у таких міс боліли оці прекрасні голівки...
— Не торохтіть... — зітхнула Тереса.
— Потомились... — співчутливо сказав Джон. — Відпочиньте.
Постояв трохи біля дверей. Та не втримався:
— Фрад цікавився, де ви. Дуже цікавився. Двічі питав. З вашого дозволу, я йому скажу, що ви вже повернулися... — Він обережно наблизився до Тереси: — А про вас розпитував Макс. Чуєте, міс?
— Ідіть під три чорти! Яна озвалася:
— Справді, Осленко, дозвольте нам посидіти мовчки...
Почувши "Осленко", Джоні засяяв і попрямував до дверей. Ця людина була цілком позбавлена самолюбства.
Після мовчазного й нудного обіду розійшлися по своїх кімнатах. Тереса нестримно хотіла спати.
Яна увімкнула світло й почала розглядати бібліофільмотеку. Тут було багато найновіших і класичних книг англійською, іспанською, китайською, російською мовами. Були книги французькі та хінді. Серед фільмів Яна роздивилася назви старих класичних творів, найновіші синтетичні драми, ліричні комедії, записи опер і симфоній... Це була хороша бібліофільмотека. Якби ж оце її розібрати разом з Артемом.
Треба зберігати мужність і спокій. Завтрашній день скаже своє. Сьогодні вона знає більше, ніж учора, і має що розповісти хлопцям. А тим часом...
Треба відпочити. То що ж — книга чи фільм?
Це була стара суперечка. Кіно — синтетичне мистецтво: в ньому злилися зусилля письменників, композиторів, акторів, художників-операторів і режисерських колективів... Воно вміло створювати повну ілюзію реальної дії, невідразно впливало на почуття людини силою об’єднаних мистецтв. Театр, опера і навіть класичний балет взяли на своє озброєння засоби кіно і через це здобули нове життя.
Книги, як і раніше, були плодом індивідуальної творчості. Книгу треба перегортати по сторінці, напружувати силу уяви, щоб краще побачити й почути те, про що розповідає автор. Книгу, як і раніше, часом доводиться опускати на коліна, щоб подумати про прочитане. Як і раніше, люди перечитують найкращі сторінки, додумують несказане, заперечують, підтримують, розвивають авторову думку... Книга викликає плідний потік зустрічної творчості, вона тримає мозок і уяву в натхненному напруженні. Вона сильніше, ніж кіно, розвиває уяву і здатність до творчого аналізу, вона, як ніщо інше, розвиває розум...
Суперечка закінчилась миром. Кіно разом із своїми численними розгалуженнями мирно оселилося на полицях бібліофільмотек поруч з книгами. Кінотеатри й читацькі зали ніколи не лишались порожніми. Всесвітня конференція культури вирішила в усьому світі обмежити телевізію трьома програмами: всесвітньою, національною і місцевою — і встановила твердий максимум тривалості передач.
Телевізія перестала пожирати ту страхітливу кількість людського часу й інтелектуальної енергії, як це бувало в деяких країнах у минулому.
Яна вагалася, стоячи біля полиць. Але ні — вона була стомлена і тому обрала кіно. Заклала тоненький диск у приймальну щілину, увімкнула телевізор і сіла напроти. Екран засвітився і зник. Перед очима попливло те, що вона сьогодні вже бачила: важке листя тропічних дерев, хащі соковитої рослинності, візерунчасте листя папороті... Красива червоношкіра дівчина наблизилася до неї і, дивлячись просто в очі, сказала:
— Ти бував у сельві? Ні? А якщо й бував, то ти не міг бачити того, що ми тобі зараз покажемо. Бо це було давно-давно, коли закони сельви панували в усьому світі і коли на землі ще зустрічалися люди, які пишалися не силою своєї думки, а скальпами, знятими з інших людей...
Якби поруч сидів Артем...
Скінчився фільм, надворі вже було темно, Яна роздяглася і ковзнула під ковдру. Простягла руку, щоб вимкнути світло, коли її спинив голос Фрада:
— Заждіть хвилинку.
Він дивився з екрана. Дівчина натягла ковдру до підборіддя. Тонкий ніс господаря цього разу здався хижим. Очі не затримувалися на обличчі — ковзали вздовж тіла, і Яна щулилась, начеб Фрад міг бачити крізь ковдру.
— Ну? — сердито спитала вона.
— Я вас слухаю, — недоречно відповів він.
— Ви мене слухаєте? Ну гаразд, слухайте. Це закони вашого "суспільства" дозволяють вдиратися в кімнату до жінки, хоч би з екрана, без дозволу і попередження?
— Так, закони нашого суспільства це дозволяють. А втім, коли ви вже така цнотлива, я обіцяю вам, що спочатку буду вмикати звук, а потім зображення. Це вас задовольнить?
— Дякую й на тому...
— Ви з подругою сьогодні зробили далеку прогулянку. Ваша справа. Я хотів вас попередити, що спроби залишити острів без дозволу караються смертю. І що залишити його неможливо — він розташований на неприступному плоскогір’ї, а внизу, вздовж підніжжя, встановлено іонний захист. Все живе, що вступає до цієї невидимої зони, гине.