— А де може розташуватися така наукова установа? Навряд чи у великих містах.
— Ще виключено. І в малих теж.
— Тоді!..
Обидва замовкли. Потім Кардашов через відеофон увімкнув карту обох півкуль. Африка... Євразія... Обидві Америки... Австралія... Океанія... Антарктида...
— Тут, тут або тут, — впевнено сказав Іван Антонович. Його сухий палець торкнувся Антарктиди, Океанії та Південної Америки.
— А точніше?
— Не знаю. Океанія найменш вірогідне місце, бо заселене досить густо.
— А може, просто океан?
— Під поверхнею води?
— А чому ж ні?
— Можливо... Можливо... Якось усе це не вкладається. Послухай, їхав оце я з Харкова до Москви і розмірковував. Хто з сучасних людей міг би втнути отаку штуку? Ніхто. А оце допіру послухав наших хлопців з Аргентини. Ревнощі... Заздрість... Не те! Ще раз переконався: ніхто.
— Я не вловив твоєї думки.
— Ніхто з сучасних людей. То, може, це роблять люди колишні?
— Он як! — Лансана підхопився на ноги і пройшов по кімнаті. На мить затримався біля вікна — його приворожував осінній московський пейзаж. Потім спинився перед Кардашовим: — Є про що поміркувати. А тим часом ми нічого не знаємо напевне. Крім того, що Соболю, Свириду і отим гарним дівчатам загрожує небезпека. — Подумавши, додав: — Якщо тільки вони ще живі.
— Так... Діяти треба, Таві.
— Треба.
Подзвонили до Академії. Президент — огрядний вайлуватий чоловік з дуже добрим обличчям — кивнув Лансані:
— Здоров, Таві!.. Ну, що новенького в Африці? Га? Ти, звичайно, з приводу Соболя? Прикра історія і... Ну, старі, що ви знаєте і що надумали?
Кардашов увімкнув запис бесіди з Буенос-Айресом. Президент дивився мовчки. Хто його не знав, міг би подумати, що й неуважно. Лансана і Кардашов знали силу думки цієї людини і її вміння негайно зосереджуватись.
Президент мружив очі, інколи невдоволено кривив вуста. Нарешті подивився на вчених:
— Ну, хлопці, кажіть уже. Що ви надумали? Вже ж, мабуть, обидва фантазували-фантазували... Га?
Кардашов розповів усе, про що допіру говорилося, не посоромився висловити припущення про таємну наукову установку.
— Так-так, хлопці, фантазія у вас, я бачу, не по літах... Фантазія у вас, так би мовити, розвинена задовільно... А коли нема нічого іншого? Доводиться фантазувати, що поробиш!.. Слухайте, я сьогодні ж доповім про все Верховній Громадській Раді. Мене вже двічі звідти запитували, що чути про Соболя із Свиридом та отих дівчат... А що я скажу? Та нічого мені сказати! Слухайте, а отим бандитам таки є де сховатись. І в океані. І в заповіднику. Сельва. Га? Єдине місце на Землі, де на величезних просторах зроду не ступала людська нога. От Антарктида... це навряд. Там чимало народу. І потім — зараз ідуть міжнаціональні консультації. Я гадаю, що вже сьогодні буде створена Всесвітня Надзвичайна Рада, що вивчатиме питання і керуватиме всіма роботами, в яких виникне необхідність. Як ви гадаєте? Бо сидіти та чекати, поки з’явиться якась звістка, — справа мало перспективна. Га?
— Розумно.
— Слухай, Таві, у тебе там у Африці багато роботи?
— Багато.
— Почекає. Я гадаю, що ніхто не буде заперечувати, коли ми головою Надзвичайної Ради запропонуємо Таві? Га?
— Тільки його, — сказав Кардашов.
Таві кивнув:
— Я згоден.
— А тебе, Іване Антоновичу, мабуть, затвердять уповноваженим Верховної Громадської Ради при голові. Так, хлопці?
— Так, так, Іване.
— Тоді на все добре. Я пізніше подзвоню.
До кімнати зайшов молодий науковець і поклав на стіл тоненьку коричневу папку.
— Те, про що ви просили.
Кардашов почав переглядати папірці.
— Ну от, — сказав він, — Максим Свирид у Білорусії працював тільки два місяці, а потім переїхав до Харкова. В Мінську він ніколи не вчився... Чуєш, Таві?.. Коли приїхав до Білорусії, набрехав, ніби раніше був на Уралі... Насправді ж на Уралі він зроду не бував... У нас не вчився... Ім’я й прізвище вигадані.
— Так...
— Це таки він примусив апарат передавати до Академії сторінки з шкільного підручника, розладнав апарати пам’яті.
— Вкрав дівчат.
— Будемо сповіщати пресу?
— Мабуть, поки що утримаємось.
— Так просто, так примітивно брехав...
— А хто б його перевіряв? Кому б спало на думку, що людина бреше?
— Макс — учений, — мовив Таві, — і Артем, здається, вважав його здібним ученим.
— Так, Артем його шанував. Макс допоміг йому розв’язати деякі проблеми.
— Тим більше... Тим більше треба діяти.
Розділ десятий
ЗАРАДИ ВРОДЛИВИХ ЖІНОК
— Смачно у нас готують? — запитав Фрад.
— Де Соболь?. — запитала Яна.
— Артем Соболь... — Фрад на мить замовк. — Артем Соболь живий.
— Ще б пак!
Фрад подивився особливо уважно.
— Артем Соболь живий, — повторив він. — Але він... досить далеко звідси.
— Це ви його заманили в пастку?
— Якщо бути точним, то це зробив Макс.
— Навіщо?
— Ми запросили його для наукової роботи.
— Хто це — ви?
Фрад ледве посміхнувся.
— Як вам пояснити? Згодом ви будете знати все. Я один з тих, хто запрошував Соболя для наукової роботи.
— Чому ви називаєте це запрошенням?
— Хіба не однаково, як це назвати?
— Ви не відповіли: де Соболь?
— Ви маєте рацію, — Фрад вклонився, трішечки підвівшись над стільцем. — Я справді не відповів.
Що за люди? Звідкіля вони? Навіщо вони існують? Щоб чинити зло? Хіба це потрібно? Яна прожила двадцять три роки й досі не бачила людей, які б вважали своїм покликанням чинити зло.
Туга, туга й нестерпне бажання бачити Артема перехопили дихання, висушили очі зненавистю. Він близько, і оця людина із сплющеним з боків хижим носом прекрасно знає де. Та як може цей слимак, як сміє мовчати!..
Тереса дивилася на Фрада з цікавістю, мружила очі:
— Послухайте, хто б ви там не були: навіщо нас сюди привезли?
— Згодом ви дістанете відповіді на всі свої запитання.
— Навіщо ж ви з нами?
— Ми зміцнюємо наше знайомство.
— Коли ви нас повернете додому?
— Ви так цього прагнете?
— Ви маєте підстави для сумніву?
— Згодом... Згодом, синьйорито, ви дістанете цілковиту можливість їхати, куди вам заманеться.
— Коли?
— Ну... Через півроку. Але ви на той час уже не схочете залишати цей прекрасний куточок земної кулі.
— Ми вимагаємо, щоб нас повернули негайно.
— На жаль, це неможливо.
— О!.. Ви берете на себе сміливість порушувати найелементарніші моральні норми!..