— Ви знали, що це Артем Соболь? — спитав голос з-за екрана.
— Звичайно, ні. Я тільки думав, що вже десь бачив цю людину. А коли Громадська рада почала показувати його портрет, я згадав, що бачив Соболя в пресі й по телевізії.
Потім в екран увійшла жінка в такій самій формі.
— Я приїхала на роботу через кілька хвилин після того, як сіла ракета з Харкова. Пробачте, я працюю оператором автоматики на вокзалі. Каси, інформація — оце моє господарство. І от я приїхала на роботу і вийшла з машини. Це там, на другому поверсі, де приймаються електромобілі. До мене підійшов високий світлоокий мужчина і спитав: "Ваша машина вільна?" Я сказала, що вільна.
Голос з-за екрана:
— Він був сам?
— В тому й річ, що не сам. З ним було ще троє. Між собою вони розмовляли то англійською мовою, то іспанською. Я знаю іспанську, французьку й китайську, а англійської не знаю... Я, можна сказати, чула тільки половину розмови. Говорили по-англійськи, потім один з тих каже по-нашому: "За півгодини будемо там". Тоді Соболь щось запитав по-англійськи, а цей відповідає іспанською: "У нього немає відеофона". Тоді Соболь питає по-іспанськи: "А як же він мене викликав?", а йому відповіли по-англійськи. Сіли в машину й поїхали. Машина була вишневого кольору з білою смугою вздовж кузова. Оце і все. Які вони були, оті троє?.. Один з вусиками, всі високі, широкі в плечах. Більше я нічого не запам’ятала. А Соболя запам’ятала, бо в нього обличчя іноземця — велике, красиве не по-нашому, світле волосся...
В екран увійшла група молоді. Спочатку зняли галас, потім почали по черзі. їхня компанія відзначала в парку на галявині, поблизу будинку Гомеса, закінчення середньої школи. Випили вина, потанцювали, пожартували, а потім дивилися дуже цікавий фільм по телевізору. В цей час на галявину сів вертоліт. Вони б і не звернули уваги, якби не колір машини: вона була блакитна, як небо. До машини зайшли високий блідий мужчина і дві дуже красиві дівчини — хлопці звернули увагу не тільки на вертоліт, але й на них, хоч перш за все їх зацікавив, звичайно, вертоліт. Машина піднялася вгору і просто-таки розтанула на тлі безхмарного неба.
Знову з’явився Барханов.
— В місті кілька тисяч вишневих машин з білими смужками вздовж кузова, — сказав він. — Знайти щось за цією ознакою неможливо. Розмови з мешканцями кварталів, що прилягають до виїзних доріг, були марні. Повітряна інспекція стежить лише за тим, щоб машини дотримували свого ешелона польоту. В повітрі голубого вертольота ніхто не помітив. Оце й усі новини. Коли хочете, поговоріть з Олексою Суховим та Пуебло Альмейдою.
Кардашов схилив голову на знак згоди. Обидва хлопці сиділи поруч Барханова.
— Нам нічого додати... — сказав Олекса, розводячи руками. — Товариш Дієгос висловив припущення, що тут... або ревнощі, або наукова заздрість. Хтозна...
— Між іншим, — втрутився Пуебло, — старий Освальдо Гомес вважає, що Макс — мерзотник! Та ще який! Я з ним згоден.
— Он як? — Таві присунувся ближче до екрана. — Нумо, юнаки, розкажіть про це докладніше.
Кардашов тим часом увімкнув маленький відеофон і тихо попрохав якнайшвидше підготувати досьє про Максима Свирида.
— Ви маєте якісь міркування з цього приводу? — спитав Таві.
Олекса, переборовши болючу паузу, промовив:
— Спотворити наші передачі до Академії міг тільки Макс. Мабуть, він замішаний і у всьому іншому...
Кардашов насупився:
— Але ж ви з ним товаришували?
Олекса опустив очі, помовчав, потім глянув просто в обличчя Івану Антоновичу і твердо відповів: — Ні, ми з ним ніколи не товаришували.
— Чому? Він вам здавався підозрілим?
— Ніколи!
— Ви разом працювали кілька місяців і навіть не товаришували... Це якось дивно...
— Так було.
— Наукове суперництво?
— Н-ні... Може, частково...
— А які у вас обох були стосунки з Артемом?
— Гм... — Олекса гірко всміхнувся. — Якщо Свирид справді винен у тому, що сталося, то в нас було різне ставлення до Артема.
Таві глянув на старого.
— Маєш, Рудий! Що за запитання!..
— Пробачте, Олексо, — сказав Іван Антонович. — Думайте, друзі дорогі, за нас ніхто не розгризе цей горіх. До речі, коли ви робили останню спробу зв’язатися з дівчатами?
— Весь час робимо.
Раптом Пуебло підхопився на ноги, і голова його зникла з екрана. Тільки чувся розпачливий крик:
— Коли хто хоче бачити найжахливішого дурня світу — дивіться на нього! На безголового ідіота, на первісну амебу в образі людини! Дивіться, це я!!!
— Друже, рамка, — сказав Таві. — Ми не бачимо тієї істоти, про яку ви так запально говорите.
Пуебло гепнувся на стілець. Його обличчя рясніло потом. Притис пальці до щік і у відчаї крутив головою. Всі терпляче чекали.
— Послухайте, у неї ж є намисто і сережки!
— Це цікава подробиця, — сказав Таві Лапсана. — Далі?
— Нейтрино!.. Я здійснив зв’язок через нейтрино. Для космічних перельотів. І я цілий день мовчав, я цілий день мучив цей мерзенний відеофон!..
— Спробуйте бути конкретнішим, — порадив Кардашов. Зайві слова в ділових розмовах він вибачав тільки президентові Академії.
— У неї на шиї і у вухах — нейтринний приймач і передавач. У мене — теж...
— На шиї й у вухах?
— Вдома. Я вчора завіз свій чемодан додому...
— Послухайте, — Іван Антонович насупився. — Нейтринний зв’язок — це для фантастів. Сучасна наука не знає засобів, які б примусили нейтрино нести якісь сигнали. Ви маєте справу з серйозними людьми.
— Але я його справді здійснив!..
— Коли це так, то йдеться про епохальне відкриття.
— Ах, яка різниця!.. Пробачте мені. Я побіжу.
— Я з тобою. — Олекса підвівся.
— Якщо пощастить здійснити зв’язок — негайно повідомте нас, — кинув Кардашов.
Хлопці побігли. Барханов востаннє зазирнув до кімнати і попрощався...
— Ти чував щось подібне, Таві? Забув про нейтринний зв’язок! Ні, ти уявляєш: він забув про нейтринний зв’язок!!!
— Так, так. Звичайний собі геній... Віють вітри... Невже цей хлопець і справді зумів засідлати нейтрино, га, Рудий? Він таки не уявляє, що він наробив.
Кардашов посміхався здивовано й тихо.
— Молодь, молодь... Як ти гадаєш, Таві, ми наблизились до розв’язання таємниці?
— Хтозна... Ти щось починав говорити про зникнення вчених. Я вже знаю, що ти хотів говорити. Але кажи.