Йому, як і всім, історія з Артемом здавалась містикою.
Вокзал ракетодрому являв собою прозору півсферу. На плоскій основі споруди метушилися люди, зводилися якісь конструкції з ескалаторами та самохідними доріжками. На височині близько двадцяти метрів був автомобільний поверх. А ще вище висів просторий майданчик для вертольотів. Знизу, крізь прозорий матеріал, добре було видно різноколірні тільця повітряних машин. Вони опускалися й піднімалися через отвір у верхівці півсфери.
Шосе відділилося від землі і широкою естакадою побігло вгору. Електромобіль опинився всередині вокзалу. Залишили машину, ескалатором спустилися вниз.
Олексій подався до каси.
— Для нас замовлено два місця до Буенос-Айреса, але нам треба чотири, — сказав він.
— Хто замовляв? — жіночим голосом спитав червоний ящик, вмонтований у стіну.
— Москва.
— Місця дванадцять і тринадцять, — ящик викинув по жолобку два жетони. — Прошу повідомити імена пасажирів.
Олекса назвав себе і Яну.
— А ще два? — нетерпляче нагадав він.
— Квитків на чотирнадцятий рейс більше немає. Наступний рейс до Буенос-Айреса — о вісімнадцятій годині за місцевим часом.
— Але нам треба!.. — вигукнув Олексій.
Ящик не реагував на емоції незадоволених пасажирів.
Розмови з десятком інших ящиків не дали жодних наслідків. Тоді вирішив спробувати Пуебло. Повторилося те саме, тільки іспанською мовою. Яна мовчки переходила за чоловіками від каси до каси, благально поглядала на автомати... Потім її пронизала думка: "Дурниці! Все дурниці! Треба тільки якнайшвидше дістатися до Буенос-Айреса і мчати до Гомеса. Артем там, де йому ще бути, як не там! Головне: швидше, швидше, і все минеться".
— Тепер діятиму я.
Це сказала Тереса. Пуебло подивився запитливо, Олекса — байдуже. Він уже згодився з невдачею і похнюпився, опустив плечі.
— Якщо діятимеш ти, то управління призначить додатковий рейс... — Яна зітхнула. — Пробач, рідна, недоречний жарт!
— І ти! — сказала Тереса.
— Що ми робитимемо?
Аргентинка наблизилась до інформаційного табло й попросила перелічити всіх пасажирів чотирнадцятого рейсу. Автомат ввічливо назвав щось із двадцять прізвищ. Тереса обрала два: Джон Джессеп і Веслі Кейс з Філадельфії. За допомогою відеошифрів, що їх повідомило те саме табло, обох американців пощастило знайти в кафе.
Джон і Веслі були симпатичні хлопці. Вони ніяк не могли второпати, за що доля послала їм у знайомі відразу двох красунь. Та коли розібралися, в чім річ, майже в один голос вигукнули:
— Але ми їдемо на сесію! Вона починається сьогодні...
— Вона може розпочатися й без вас, — переконливо сказала Тереса.
— Ні, не може, — заперечив Джон.
— Абсолютно неможливо, прошу вибачити, — додав Веслі.
— О!.. Я чекала зустріти справжніх мужчин. — Тереса зобразила на своєму обличчі глибокий розпач. Яна мовчки дивилась на Джона. Потім її рука плавно злетіла в повітря й легко торкнулася вуст, наче нагадувала їм, що треба щось казати.
— Знаєте.. — Яна посміхнулась. Трохи зашарілась через свою настирливість. Очі її дивилися винувато й лукаво. — Знаєте... А може...
— Кажіть, — прошепотів Джон.
— О... — зітхнула Тереса, докірливо хитаючи головою. Веслі не міг на неї дивитись і опустив очі.
— А може... — скаїзала Яна. — Може, сесія все ж таки почнеться без вас?
Джон схопився за голову.
— Це жахливо, міс! Ви найпрекрасніші в світі дівчата, я нічого подібного ніколи не бачив і, мабуть, не побачу, і я вдячний долі, що нас з вами познайомила, але ж сесія!.. Не просіть, бо ж я не крокодил, розумієте!
Тепер зітхнула Яна. Хлопцям, мабуть, треба поспішати.
Веслі сказав:
— Сесія почнеться без нас.
— Цілком вірно, — відгукнувся Джон. — Зрештою, нічого з ними не станеться, коли вони проведуть одне засідання без нас.
— Отак треба ставитися до красивих жінок! — сміючись вигукнула Тереса і цмокнула Веслі в щоку. Хлопець мало не впав.
Джон віддав дівчатам жетони й категорично сказав:
— Тільки ми самі повідомимо інформаційний центр. Біля табло він глянув на Яну:
— Отже? Що сказати?
— Яна Шевченко з Києва... ні, з Харкова! І Тереса Альмейда з Буенос-Айреса.
Джон з насолодою повторив обидва імені, особливо перше. Веслі ще й досі не міг вимовити ані слова після Тересиного поцілунку.
— А ваші відеошифри?
— Вони інформації не потрібні.
— Вони... потрібні нам.
Дівчата відповіли. Вони дякували чемним американцям. А ті бажали їм щасливої дороги. Веслі прошепотів до Тереси:
— Як тільки ввечері прибудемо до Аргентини, я вам подзвоню. Прошу: тримайте відеофон при собі!
Тереса всміхнулась загадково й заклично.
Посіріло небо над вокзалом. До старту залишалося близько півгодини. Дівчата, діставши квитки, пожвавішали, зате хлопці похнюпились. Олексій став мовчазним і млявим, і знову його лихий погляд раз у раз ковзав по Яні...
— Макс! — раптом вигукнула вона.
Залою, не поспішаючи, крокував Максим Свирид. Він озирнувся на поклик, бліде стомлене обличчя торкнула радість. Прискорив крок і за мить уже тис руки Яні й Олексію.
— Ви знаєте?
— Знаємо.
— Звідки?
— Вночі дзвонив Кардашов.
— Є щось нове?
— Я хотіла про це запитати у вас. Ви з Харкова?
— Так.
— Ну?
— Ніхто нічого не розуміє. Це діє зграя злочинців.
— Зграя?.. — Яна заперечливо похитала головою, — А може, все минеться? Максе? Може, ми приїдемо, а там Артем спокійно гостює в Гомеса...
Олексій глухо кинув:
— Ні.
— Ти щось маєш на увазі? — спитав Макс.
— Ні. Я відчуваю, що тут щось не гаразд. — Олекса ні на кого не дивився. — Ти теж на ракету?
— А чого б я тут опинився! Прямої не було, довелося з пересадкою.
— Ти давно був у інституті?
— Півтори години тому.
— Куди поділися плівки?
— Це я хотів запитати в тебе.
— Шифрував ти! — Наголосив Олексій з незрозумілим гнівом.
— Ти теж, — спокійно озвався Макс. — Ти теж, Олексо, шифрував.
— Дурниці! Це твоє господарство.
— Ех... — Макс зітхнув. — Плівки неважко відновити, жаль тільки часу. А от Артем...
Макс помітив аргентинців, які уважно дослухалися до кожного слова. Звів брови. Яна, перепрошуючись, познайомила їх. Кілька разів Свирид переводив погляд з Тереси на Яну і, не втримавшись, сказав:
— Оце збіг!.. Два таких обличчя, такі фігури, дві пари таких очей...