Нападаючий гостей оволодів м’ячем і погнав його голоного до воріт, що погойдувалися праворуч... Воротар залишив своє сидіння, повис на місці, швидко махаючи крилами. Це було велике мистецтво — утримуватися в повітрі на одному місці.
Захисники кинулись навперейми. Іркутець сильно штовхнув м’яч до воріт і повільно, як орел, поплив убік, наче все дальше його не обходило. Воротар кинувся назустріч м’ячу. Яна чула, як з полегшенням зітхнули тисячі людей. Та враз це зітхання переросло в панічний ґвалт: не всі відразу зрозуміли тонкий і сміливий маневр іркутців. В ту саму мить, як центр нападу, здавалось, покинув м’яч напризволяще, з під верхньої сітки униз ринув його помічник. Він склав крила, каменем пролетів поміж захисниками, а тоді ледь-ледь розправив крила, змінив напрям і з силою вдарив м’яч. Срібно-блакитна куля вскочила у ворота.
Було дивно, що півтораста тисяч людей, які допіру шалено галасували, вміли так трагічно мовчати.
На великому табло з’явилися цифри — 1:0.
М’яч подали на центр, гра тривала. Яна скрикнула — нападаючий харків’ян і захисник іркутців наштовхнулись одне на одного. Падаючи, захопили третього гравця. Всі троє, склавши крила, впали на нижню сітку. А далі було, як у цирку. Сітка підкинула всіх трьох. Один розправив крила і злетів угору, а двоє інших впали назад. Потім ще один полетів, а з третього разу знявся й останній.
Атакували харків’яни. Організатором нападу був довгов’язий білявий юнак. Він гнав перед собою м’яч, ще двоє нападаючих випередили його й літали поблизу воріт, чекаючи зручної подачі. Захисники іркутців ринули відбивати напад, але двоє з них зчепилися крилами й безладно полетіли вниз, змішавши оборону...
Глядачі ревіли:
— Давай, Колю! Вперед, рідний!!!
Перед Колею з’явилося кілька супротивників. Він негайно штовхнув м’яч убік, там ним оволодів свій. А сам спритно пірнув під ланцюжок захисників і ось уже виринув біля самих воріт. Воротар, нервуючи, дрібно махав крилами. Коля невимушено проплив над ним і ледь помітно, наче ненароком, зачепив ногою кінчик крила. Воротар боком ковзнув униз.
І в цю мить один з нападаючих підштовхнув м’яч, і Коля тендітним, ніби байдужим поштовхом послав його в порожні ворота... Стадіон гримів. Артем підхопився на ноги й галасував, розмахуючи руками. Яна затулила вуха. Табло показувало 1:1.
Раптом обличчя Артема стало сердитим і розгубленим.
Головний суддя залишив своє сидіння і, розпростерши смугасті крила, ковзнув до воріт іркутців. Він робив якісь знаки... В ту ж мить на стадіоні зчинився скажений свист і виття, а на табло відновився старий напис — 1:0.
— В чому річ? — спитала Яна.
Артем не чув. Він тряс у повітрі своїми здоровенними кулаками і разом з тисячами людей щосили горлав:
— Суддю об землю!..
О, якби всі ці глядачі мали крила і могли перелетіти за сітку, перепало б судді на горіхи...
Коли вгамувалися пристрасті, Артем пояснив: суддя не зарахував забитого м’яча через грубість нападаючого, який навмисне зачепився за крило воротаря.
— Молодець, — розміркувала Яна. — Чому ж ви всі так галасували?
— А нехай доведе, що це навмисне! — гаркнув на неї Артем. — Нехай доведе! Ігровий момент!..
Яна розсміялась. Артем уважніше подивився на неї, посміхнувся й собі:
— Ви не гнівайтесь. Тут завжди трохи дурієш.
— Хіба трохи!..
Рахунок не змінився. Іркутці виграли. Яна вважала, що справедливо: вони грали технічно тонко й навіть граціозно... Артем засмутився.
Спустилися вниз, сіли на лаву біля майданчика повітряних таксі.
— Навіщо ж ви ходите на ці матчі?
— А як же не ходити?
— Та вони ж вам тільки настрій псують.
— Ви б подивились, як наші грали з Ленінградом!.. Це був смерч, і вихор, і симфонія!.. Чотири — нуль на нашу користь. А сьогодні їх ніби підмінили... Чорзна-що...
— Оце так відпочили.
— Не зважайте. Я плював на таку команду!.. — Потім винувато посміхнувся: — Ви хоч одержали якесь задоволення?
— Ще б пак!
— Навіть коли переживаєш — для нервів однаково корисно...
На майданчику не було жодної машини — всі розлетілися з болільниками. Скраєчку лави сіла середніх років огрядна жінка.
— Давно чекаєте?
— Ні... Зараз мають бути.
— Атож... либонь, прилетять... — Жінка мала гучний низький голос з характерним привискуванням, що надавало її мові соковитої виразності. Вона трохи пом’якшувала "л". — Атож, скоро буде. А куди потім завезе — то невідомо.
— Чому ж? — здивувалася Яна. — Ви місто знаєте?
— Та знаю. Я з Полтави мало не щотижня сюди навідуюсь. У своїх справах, по сортовипробуванню... Як той раз була та спізнювалась на поїзд — а я тільки поїздом їздю, нехай їм грець, тим машинам, від них мені памороки забиває... Так ото спізнювалась я на поїзд. Ну, думаю, одна надія на таксі. Вскочила ото у вертоліт — гарненький такий трапився, манюній, вишневенький, — увімкнула "вокзал". Полетіли. Коли дивлюся — наче не туди він мене несе. Та ні, думаю, машина не помиляється, це я згори недобачаю. Коли бачу: таки не туди, клятущий, преться. Внизу гідропарк. Перевіряю табло: вірно увімкнула, стоїть отой кілочок точнісінько проти напису "вокзал". Думаю; знизитись, чи що, та виплигнути над гідропарком. Хоч мокра, а на вокзал встигну. Так ні ж, воно таке вредне, що в повітрі двері не розчиняє і знижуватись ніяк не хоче, хоч плач.
Артем і Яна перезирнулися.
— Слухайте, лечу собі далі, думаю: куди ж це воно мене привезе? На поїзд уже однаково не встигну, а все ж інтересно... Сідаємо. Читаю на зупинці табличку: "ХТЗ". Ну, ви бачите, куди, — аж на Тракторний, тож до вокзалу по землі й за півгодини не доїдеш, а знову повітрям... Та борони мене бог! А він, оцей же, значить, вертоліт, сів ото на Тракторному, відчинив дверцята і блимає написом: "Щасти вам!" Тоді бачу — запалює зелений вогник: я, мовляв, вільний. Ну, вийшла я, глянула на нього... Щоб тобі, кажу, чортів у пекло возити, а не людей, та щоб у твоєму, кажу, моторі всі дротинки полопалися та коліщата полускали, та нехай, кажу, тобі гвинт калачем перекрутить, а дивани щоб ґулями узялися, а бодай ти був розгепався на цурочки, як тільки тебе, скаженого, з заводу випхали!..
Всі троє втішалися розповіддю. Тим часом опустився вертоліт.