— Здається. Працюючи над проблемою, я можу звернутись до шифротеки Академії і одержати все, що зроблено і робиться на Землі в цій галузі...
— Мене завжди захоплює здатність журналістів з кількох слів ловити суть, — галантно мовив Артем.
— Дякую, — поважно відказала Яна.
— Коли ж їм вдається не спотворити цю суть у своїх виступах, я ладен кричати "ура" і кидати в повітря чепчик, — і скоромовкою додав: — Я пожартував, не гнівайтесь, я читав у "Вістях" ваші нариси з Місяця, і вони мені сподобались.
Макс, який саме прямував до виходу, несподівано втрутився:
— Бува й так, що вчений усе своє життя віддає дослідженню певної проблеми, підходить до вражаючих наслідків, а дехто молодий і невтомний одержує з шифротеки дані про його досліди. І робить вирішальний крок сам, без справжнього автора відкриття!..
— Таке бувало, — погодився Артем. — Від цього завжди вигравала наука. Якось було зі мною. Замовив шифротеку Академії, проглядав обчислення, що мене цікавили. Потім побачив, як від головної теми відділилася гілочка. Несподіваний поворот думки невідомого вченого мене зацікавив. Я простежив розвиток роботи і на ранок зрозумів, що колега спинився на півкроку від рішення. Чому кін спинився — я не знаю. Продовжив обчислення і одержав несподівані і надзвичайно цікаві наслідки... Це було справжнє відкриття.
— І... що далі? — наблизився Макс.
— Як-то що? Довідався через Академію, кому я допоміг закінчити роботу, — це був відомий красноярський фізик Лавреньов, — подзвонив йому... Познайомились, тепер ми друзі.
— А хто ж... автор відкриття?
Артем уважно глянув на Макса. Різко відповів:
— Звичайно, він! Хіба ви не знаєте про ефект Лавроньова?
— Хто ж про нього не знає? Але... Так це зробили ви?
— Це зробив Лавреньов. Співавторство у таких випадках — питання етики. Все залежить від обсягу роботи... Та й взагалі ця тема, — Артем зробив наголос на своїх словах, — ця тема не заслуговує й двох слів. Я не пам’ятаю конфліктів через подібні причини.
Макс наче трохи збентежився. Вийшов.
— Надзвичайно талановитий хлопець, — задумливо мочив Артем. — Прекрасно талановитий. Але честолюбний. Я б сказав — марнославний. Що з ним зробиш? Іноді він висуває блискучі ідеї, починає їх розвивати, але ревниво стежить, щоб ніхто не допомагав. Потім викладає готові наслідки. Ефектно. А бува — певний час щось у нього не в’яжеться, і він скисне, аж дивитися нудно... Я дуже люблю талановитих людей. Через це не завжди буваю об’єктивним.
Артем досі говорив серйозно, та раптом голос його забарвився нечутним і невидимим сміхом:
— А найбільша слабкість моя — це, як ви вже помітили, талановиті журналісти.
Яна промовчала. Тоді Артем узяв її за руку.
— От що, давайте підемо з вами просто неба. Я покажу вам інститут. Цікаво?
— Дуже. — їй хотілося лишитися з Артемом удвох, без Олексія.
— А потім... Є в мене думка, та ніяк не наважуся...
— Це ж чому?
— За останні місяці, коли ми з хлопцями працювали, як доісторичні шкапини, від зорі до зорі, скільки вистачало сили, — в мені оселився якийсь ханжа. Тільки сядеш спочивати, а він уже канючить: "А ти, небораче, роботу скінчив? А чого це ти розпаскудився?"
— А ви женіть його геть.
— Вже б і пора... Так от, всупереч цьому ханжі, я вам пропоную: оглянемо інститут, а тоді підемо до міста. Не поїдемо, а саме — ніжками, через ліс, стежками-доріжками... Поки дійдемо — я вам викладу всю суть справи. В тому обсязі, який цікавитиме читача-неспеціаліста...
— Талановита думка. А куди ж ми прийдемо?
— Я був певен, що ви любите ходити пішки. Але... це не менше як десять кілометрів. А мо, й більше. І ніяких рухомих тротуарів, і жодної стоянки електромобілів, а повітряна дорога тільки вгорі, значно вище найвищих дерев...
— Лісом, лісом, лісом...
— Авжеж.
Розділ четвертий
ТРОХИ ФАНТАСТИКИ І СПОРТУ
Вони йшли повз корпус, а Олексій крізь стіну жадібно дивився на Яну. Він не бачив її живого, як полум’я, мінливого обличчя, та не міг не дивитись: хода у Яни була горда, постава струнка, як у тих негритянок, що бачив Олексій у Африці. Там жінки й дівчата споконвіку носили на голові всілякий дрібний вантаж, і це виробило дуже струнку поставу, коли весь корпус разом з шиєю здається рівним і гнучким стеблом гордої рослини...
Олексій відчув, що не сподобався Яні, тільки не вмів собі зарадити. Та добре знав, що й сьогодні, і завтра, і через багато днів перед його очима житиме її обличчя і постава молодої африканки.
Артем і Яна пройшли квартал лабораторних споруд, проминули сірий виробничий корпус, поблизу якого чути було, як час від часу дрібно труситься земля... Увійшли в квартал одноповерхових будиночків. Врозтіч кидалися пухнасті білі кури, з вузенької доріжки ліниво підвівся кіт... Якби не оте потужне двигтіння землі поблизу корпусу, здалося б, що тут тихі оселі пасічників чи садівників, — світлих людей, які над усе віддані природі й рішуче не визнають великих міст.
— А це так званий "квартал тихолюбів", — Артем продовжував розповідь про визначні місця інституту.
Сонце розпалилося на повну силу. Яна з надією поглядала на недалеке, густе, аж синє, узлісся...
— Зверніть увагу, — Артем показав праворуч у глибину коротенького провулочка. — Це так звана калюжа. В ній живуть жаби. Коли довго не дають дощу, вона висихає.
— А жаби?
— Рятуються. Вони тоді тікають до ставка. Тут про всяк випадок недалечко є...
З кущів на них хрипко гавкнув якийсь волохатий цуцик і змовк.
— Це так званий місцевий собака за ім’ям Шавка, — прокоментував Артем.
З ним було легко й весело. Не смішно, — вона тільки посміхалася вмиротворено, — а якось од душі весело, коли все, що бачиш і чуєш, додає доброго гумору, посилює відчуття повноти життя.
Вона спитала:
— Макс і Олексій — це ваші найближчі помічники?
— Найближчі по обчисленню результатів. А взагалі ми працюємо великим колективом... Вам сподобалися хлопці?
— Я хотіла у вас запитати про них, — ухильно відповіла.
— Про Олексія?
— Він на мене дивився, як вовк на ягня.
— Хороший хлопець... З ним важче, ніж із Максом. Не такий яскравий, не такий компанійський, хоч і не любить самотності. Разом з тим — глибший, так би мовити фундаментальніший. Загалом, непогане сполучення: спалах блискавки — і постійна робота-напруга, зліт натхнення — і воляча працьовитість.