Розмовляючи, Яна якомога глибше, аж на саме дно душі заганяла неприємні спогади про те, як бездумно кинулася сьогодні назустріч майже не знайомій людині.
— Слухайте, Артеме, а ваш експеримент на Місяці не вдався?
— Чого це він не вдався? Між іншим, Леонід Пилипович сьогодні вдень запропонував нам з вами непогане місце для побачення — святого Володимира... Як ви гадаєте? Поїдемо? А дослід цілком удався.
— Я не заперечую проти Володимира, але я нічого не розумію. Дослід, ви кажете, Удався... Але ж ми з вами домовлялися...
— Вам подобається ця машина? — Артем спинився край тротуару, біля довгого вишнево-білого електромобіля, за вітровим склом якого світився зелений ліхтарик. — Сідаймо?
— Еге ж... Домовлялися, що коли експеримент пройде нормально, ми разом полетимо додому.
Артем сів до керма, Яна поруч. Він торкнувся кнопки па щитку, машина покотилась.
— Так, ми домовлялися. Що ж вам перешкодило?
— Мені? Мені, ви кажете?
— Авжеж. А кому ж?
— Це ви серйозно? Вам! Вам щось перешкодило!..
Артем знизав плечима. Він вивів машину на Печерський проспект, упевнено зайняв місце у потоці машин, кинув руль І повернувся усім корпусом до дівчини. Шелестіли шини. Автошофер вправно обирав режим робити.
— Я зрозумів так, — сказав Артем, — що вам і справді ніщо не перешкодило прийти до салону відпочинку о дванадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Чому ж ви не прийшли? Я там був.
— Я прийшла на десять хвилин пізніше!..
— Але ж ми домовлялися на дванадцять п’ятнадцять?
— Так!.. Ну, я винувата, я спізнилася, я не стала розшукувати вас на Місяці, щоб попередити про затримку... Але ви мене бачили, коли Поспішали на вокзал! Ви мене бачили і навіть сказали своє "Добридень"!..
— Ви не прийшли, я вирішив, що вас перестала цікавити моя персона...
— Мене цікавила справа, — надміру різко сказала Яна і відчула, що червоніє від свідомості своєї неправди. Відразу додала: — Пробачте мені, Артеме. Я забула, що на Місяці двічі не домовляються. Я забула, що на Місяці все розраховано по хвилинах.
— Нічого, це з вашим братом журналістом буває.. — кинув Артем. — Я тільки сподівався, що з вами такого не станеться...
Яна густіше зашарілась і раптом розсердилася, що ця людина примушує її вже котрий раз червоніти!
— У фізиків бувають свої дивацтва, — сказала вона, — мені б не хотілося їх зараз згадувати.
Автошофер нагадав про себе. Бульвар закінчиться, потік електромашин розділиться навпіл, і якщо водій не втрутиться, автошофер поведе машину праворуч. Він про це попередив.
Артем завернув праворуч, вивів машину на Хрещатик.
— Знаєте що, дівчинко? Мені сьогодні хтозна-чому страшенно неохота розмовляти про фізику. Такий, розумієте, настрій. А у вас як?
— Я б воліла поговорити про журналістику десь іншим разом.
— Гаразд. Ми спочиваємо, дихаємо повітрям, споживаємо наддніпрянський кисень.
— Покращуємо обмін речовин, кровообіг, — меланхолійно додала Яна.
— Ви точно прочитали мої думки, — серйозно мовив Артем. — Фізики дуже схожі на кібернетичні машини. Зараз ми спинимося біля підніжжя Володимирської гірки. Зважте, що підійматися на гірку пішки — теж корисно з причин, які ми допіру з’ясували.
— Разом з тим ми розуміємо, що ці стежки, витоптані нашими пращурами, у великій мірі сприяли продовженню роду людського...
Артем відверто радів: як дитина, зводив брови, мружив очі, так що натягувалася шкіра від брів до повік, показував міцні білі зуби і розкотисто сміявся.
Вони зайшли до кафе і почастували одне одного морозивом. Було темно, коли посідали на лаву в альтанці на високій кручі. Внизу сяяв Дніпро.
— Кораблюки лазять... Розвелося їх страшенно, — заклопотано мовив Артем. — Де вони, в бісового батька, беруться?
Яна сміялася без звуку, ледве-ледве торкаючись вуст довгими пальцями. Хіба вона чекала почути від цієї людини смішно спотворене слівце "кораблюка" та й оцей жартівливо-буркотливий тон?..
— А нехай плавають, — сказала вона. — Вам жалко?
— За ними й Дніпра не видно. Вам добре, ви тут, у Києві, може, колись і влучите хвилинку на Дніпро подивитися, а я що ж? Я приїжджий...
— Зараз ніч. Дніпра однаково не було б видно.
— А вдень ще гірше. Вдень їх більше в сто разів...
Вони базікали казна про що — невимушено, жартуючи або напівсерйозно, самі дивуючись несподіваним зламам теми і вільно віддаючись асоціаціям, які підштовхували розмову на нові несподівані стежки. Хіба не часто отаке бездумне, забарвлене природним гумором базікання, що можливе тільки між людьми, які до дна розуміють одне одного, стає і відпочинком, і легким тренажем для мозку... Коли таке з’являється між малознайомими, наступного разу вони зустрічаються як друзі..
Поділ, лівий берег, сам Дніпро палали вогненними розсипами, яскравими зорями палахкотіло небо. Вогні на воді були непосидючі й меткі, на небі — зацікавлено спокійні. Це небо було дуже-дуже не схоже на те, що Яна бачила в телескоп позаземної Обсерваторії.
— Ви ще десь бували, крім Місяця? — спитала вона. — На планетах?
— Ні. Не вистачило часу. Та й потреби поки що не було.
— Але ж як цікаво!
— А виготовляти антиречовину?
— Я схиляюсь перед величчю цієї проблеми. Але ж літати на планети, мабуть, не менш цікаво? — Яна дратувала фізика. І, на її щирий подив, у його тоні справді прозвучало приховане роздратування:
— Не всім же літати на планети, дівчинко! Це дуже цікаво, але якби всі подалися в космічні мандри, що б сталося з нашою планетою?
Мабуть, Артем у свій час мріяв про міжпланетні польоти, а тепер, відданий своїй справі, нишком заздрив тим, хто крає простори Сонячної системи. А проте, хто з юнацтва не мріяв про це і не заздрив космонавтам!..
Поволі рушили вздовж кручі. Спинилися біля низенької плетеної огорожі. За весь вечір ніхто не глянув на годинник, — мабуть, уже було пізно.
Помітно зменшився рух на ріці, менше стало людей на гірці, голосніше шуміли дерева...
Хтозна, що за сила в повітрі теплої літньої ночі! Воно наче й заколисує, і додає бадьорості, і вливає до серця велику, як світ, прозору ніжність, і прагнення ніжності, і хороші-хороші мрії... Легко й вільно вливаючись у груди, воно кожну клітиночку пронизує насолодою життя.