Клітандр
Ведеться скрізь тобі щасливо у коханні, —
Навіщо ж тратиш тут даремні ти зітхання?
Акаст
Даремні? Вдався я, маркізе, не з таких,
Щоб залицятися по-марному, на сміх!
Хай ті лиш, хто не взяв ні вродою, ні спритом,
Під ноги стеляться красуням гордовитим,
Благають, скаржаться, вдаються до зітхань,
До рабських лестощів і до гірких ридань
І мріють довгою дорогою такою
Дійти солодкої заплати дорогої..
Але такі, як я, маркізе, звикли йти
Ходою певною до певної мети.
Коли красуню я обожую і славлю, —
За неї сам себе я нижче не поставлю
І, замилований на вроду чарівну,
Я знаю сам собі і місце, і ціну.
Од безнадійної не мучуся я спраги
І хочу щоразу в зальотах рівноваги.
Клітандр
Гадаєш, дуже ти до серця тут припав?
Акаст
Маркізе, певний я у цім не без підстав.
Клітандр
Повір: ти тішишся облудною маною,
Ти сам себе сліпиш уявою палкою.
Акаст
Так, справді я сліпий, і все те — лиш мана.
Клітандр
Ні, звідки впевненість у тебе виркна?
Акаст
Я сам себе дурю.
Клітандр
На що ти уповаєш?
Акаст
Я тільки тішуся!
Клітандр
Чи докази ти маєш?
Акаст
Кажу ж тобі: мана!
Клітандр
Чи, може, ти з розмов
Із Селіменою дізнав її любов?
Акаст
Їй не цікавий я.
Клітандр
Та ну-бо, не ховайся!
Акаст
Любов моя смішна.
Клітандр
Кинь жарти ці, признайся,
Чому надієшся свойого ти дійти?
Акаст
Ох, я відкинутий, зате щасливий — ти!
Огиду я лише в красуні викликаю
І, певне, в ближчих днях повішуся з одчаю.
Клітандр
Маркізе! Нащо нам змагатися щомить?
Таж ліпше в злагоді, одверто й щиро жить!
Як підпаде один під ласку Селімени, —
Хай другий з нас піде без боротьби зо сцени
І перебійцеві одкриє вільний шлях!
Гаразд? Ударимо, маркізе, по руках?
Акаст
А, лихо матері! План, далебі, чудовий!
Його приймаю я, не. може бути й мови!
Та цить-но…
ЯВА 2
Селімена, Акаст, Клітандр.
Селімена
Ви ще тут?
Клітандр
Нас держить тут любов.
Селімена
Я чула, унизу там хтось під’їхав знов.
Не знаєте ви — хто?
Клітандр
Ні.
ЯВА 3
Селімена, Акаст, Клітандр, Баск.
Баск
Пані Арсіноя
До вас.
Селімена
Чого ж бо то?
Баск
Вона у тім покої
Із Еліантою. Дозволите просить?
Селімена
Нащо я їй здалась, не можу зрозуміть!
Акаст
За святобожницю вона усюди знана,
І серця чистий пал…
Селімена
Удаваність! Омана!
З життя втішатися вона притьмом жада,
Та не ведеться їй, і в цьому вся біда.
Вона од заздрості нетямиться важкої,
Що хтось оточений закоханців юрбою, —
І, непомічена, у самоті гіркій,
За вади і гріхи картає рід людський.
Той біль, що серце їй роз’ятрює і крає,
Вона дівочості серпанком повиває
І, честь рятуючи малих своїх приваб,
Все неприступне їй пороком нарекла б.
Проте зальотника бракує бідоласі.
А надто їй Альсест зриває очі ласі.
Тим і пече її, дратує вигляд мій,
Немовби вкрала я те, що судилось їй,
І злісних ревнощів огонь несамовитий
Насилу-силу їй дається потаїти.
Усе це — витівки фальшиві та дурні,
І преподобниця ненависна мені!
Я…
ЯВА 4
Арсіноя, Селімена, Клітандр, Акаст.
Селімена
Ах, який сюрприз! Як рада я нагоді
Вас, пані, бачити в простій своїй господі!
Арсіноя
В поважній справі я приїхала сюди.
Селімена
Ах, з вами бачитись приємно завсігди!
Клітандр і Акаст виходять сміючись.
ЯВА 5
Арсіноя, Селімена.
Арсіноя
Як добре, що від вас пішли оті панове!
Селімена
Сідайте ж.
Арсіноя
Дякую. Удатись до розмови
Про речі, що для вас важливі і значні,
На доказ приязні доводиться мені.
Самі ви знаєте: між божими дарами
Нам найдорожча честь без огріху, без плями, —
Тому своїх думок од вас я не втаю
І дружність виявлю найкраще тим свою.
Учора декількох зустріла я знайомих,
Людей, високою моральністю відомих.
Хтось ваше, пані, там припом’янув ім’я —
І прикрі осуди, на жаль, почула я.
Юрба зальотників, блискуча і зухвала,
Недобру славу вам у всьому місті склала,
І стільки казано про вас речей лихих,
Що стерпіти мені було несила їх.
Я різних доказів була повинна вжити,
Щоб вас од нападів жорстоких захистити:
Казала, що вини тут вашої нема,
Що ви люб’язні лиш, не більше, з усіма.
Але ж відомо вам: таке в житті буває,
Чому ніякого пробачення немає,
І мусила, на жаль, погодитись я з тим,
Що трохи є й підстав пересудам тяжким,
Що межі ви в своїй зламали поведінці,
Яких додержувать належить скромній жінці,
І що очистити себе в людських очах
Могли б ви ще й тепер, перемінивши шлях.
Не те, щоб я сама повірила обмовам, —
Нехай боронить бог! Та навіть випадковим
Прикметам грішності охоче вірить люд,
І треба про його нам пильно дбати суд.
Я знаю, — розум ваш у тому запорука, —
Що гніву в вас моя не викличе наука,
Бо слово, сказане по правді в слушний час, —
Лиш вицвіт приязні великої до вас.
Селімена
Я, пані, вдячна вам без краю та без міри;
Дозвольте ж і мені сказати слово щире
І за одвертість вам одвертістю сплатить,
Бо вже й цьому якраз набігла слушна мить.
Мені казали ви із приязні й любові
Про ті лихі чутки, пересуди, обмови,
Що я людей до них шановних призвела.
Та знайте: і про вас недавно мова йшла
У колі певному, відомому між нами
Чуттів шляхетністю і світлими думками.
Чеснотам віддана була увага там,
А з того приводу дали увагу й вам.
І що ж? Хоч боляче, а критися не буду:
Я чула не хвалу вам, пані, лиш огуду
За перебільшену суворість у словах,
За те, що маєте ви непомірний страх
До жесту вільного, до натяку легкого,
Хоч би там не було злочинного нічого,
За самовпевненість, за прописну мораль,
За те, що всі у вас погірдний будять жаль,
За те, що грішними веселих ви зовете
І скрізь порочності вбачаєте прикмети.
Розмова довела до думки під кінець,
Що вам не слід себе вважати за взірець.
"Навіщо, — казано, — святу їй удавати,
Як святості й сліда в житті її не знати?
Хоч молиться вона у захваті палкім,
А слуги б’є свої, не платить грошей їм;
Хоч церква над усе їй дорога та мила,
А не цурається лице її білила;
Хоч голе закрива вона на полотні,
А не зовсім чужа реальній голизні!"
Я боронити вас тоді взялася щиро,
Казала, що не слід чуткам давати віру,
Але ж перечити було затяжко всім,
І мова висновком кінчилася таким,
Що краще б вам було про себе більше дбати,
Ніж інших осудам невпинним піддавати,
Що перше, ніж людські вичислювать гріхи,
Самі позбавитись повинні ви пихи,
Що тільки хто живе і діє сам зразково,
На проповідницьке хай зважується слово,
А й то нехай би це чинили ліпше ті,
Хто зрікся діл земних навіки у житті.
Ваш розум теж мені нехибна запорука,
Що гніву в вас моя не викличе наука,
Бо слово, сказане по правді в слушний час,
Лиш вицвіт приязні великої до вас.