Селімена
Не хочу я того! Не хочу! Не дозволю!
А в висновках даю вам цілковиту волю!
Альсест
На бога, доведіть, що от цього листа
Писали жінці ви. Тоді моя мета…
Селімена
Ні, до Оронта він, і край усій розмові!
Безмірно рада я палкій його любові,
Я ним пишаюся, його шаную я,
Я ошукала вас, і в цім вина моя.
Карайте ж! Появіть, мосьпане, гнів шалений,
Та досить буде вже мороки цеї з мене!
Альсест
(набік)
О, де жорстокості страшної береги?
Усе це стерпіти не маю я снаги!
Вона, що принесла мені незглибне горе,
Вона повертає на мене всі докори!
Глузує, зрадниця, бере мене на сміх —
І мушу догадів зректися я своїх!
Проте… в грудях іще горить огонь проклятий,
І пут ганебних я не можу розірвати,
Не можу знехтувать ясних її приваб
І знов до ніг її стелюся, паче раб.
(До Селімени).
О, добре вмієте ви користати з сили,
Якою почуття мої заполонили,
І очі, очі ці зрадливі й чарівні
Всю душу сповнюють покорою мені!
Мерщій же доведіть розмову цю до краю
І виправдайтеся — молю я вас, благаю!
Підозру у душі розбийте ви страшну,
І радо знову вам я руку простягну.
Верніть, верніть мені мою розбиту віру,
І я верну любов глибоку вам і щиру.
Селімена
Ви збожеволіли від ревнощів бридких,
І ніжних почувань не варті ви моїх.
Навіщо б мала я вас, пане, не кохавши,
Дурити вічно вас і вам брехати завше?
Коли б же іншому я серце віддала, —
Чому признатися одверто б не могла?
У мене доказів і доводів він просить!
Але ж я вас люблю — і цього вам не досить?
Яких вам хочеться ще інших запорук?
Чи заслужила я ганьби такої й мук?!
Я жінка. Вимовить нелегко-нам буває,
До кого серце в нас нестримано палає,
І пристрасті свої доводиться ховать,
Бо недаремне ж ми — сором’язлива стать.
А як почули ви з жіночих уст признання —
Чи більше доказів вам треба на кохання?
Хто ж віри і тоді, проте, нам не дійма,
Для того жодного вибачення нема.
Доволі! В ревнощі вдалися ви огидні,
І бачу я тепер, що ви мене не гідні.
О, соромно мені й подумати в цей час,
Що досі зберегла прихильність я до вас;
Повинна б іншого прийняти я ласкаво,
Щоб мали скаржитись законну ви підставу!
Альсест.
Ох, мила зраднице! Не встою я в борні!
Ви очі сліпите оманою мені —
Дарма! Судила так моя жорстока доля!
Солодкий цей полон і люба ця неволя!
Я ваш. Дізнатися жадаю до кінця,
Чим ошукати ви надумали сліпця.
Селімена
Ні, ви не любите мене, як слід любити.
Альсест
Мойого почуття не можна охопити,
І сила пристрасті до того довела,
Аж хочу іноді нещастя вам і зла:
Щоб люди вашої краси не помічали,
Щоб злиднів ви тяжких в житті своїм зазнали,
Щоб невідомістю вас небо повило
І статки, й титул ваш, і все в вас одняло…
Тоді б високу вам і пишну жертву склав я,
Я б вирвав, пані, вас із лиха та безслав’я,
І в гордій радості тоді б помислив я,
Що все вам на землі дала любов моя!
Селімена
Бажання, що й казать, чудове! Пречудесне! Хай захистить мене од нього цар небесний… О… Дюбуа прийшов. Який же він смішний!
ЯВА 4
Селімена, Альсест, Дюбуа.
Альсест
В якім ти одязі? Що значить вигляд твій?
Що сталось?
Дюбуа
Паночку…
Альсест
Ну?
Дюбуа
О! Це таємниця!
Альсест
Кажи ж!
Дюбуа
Од лиха нам не знаю, де й подіться!
Альсест
Що?
Дюбуа
Розказати все?
Альсест
А певне, розказать!
Дюбуа
Сказати голосно?
Альсест
Та швидше, слів не трать!
Дюбуа
Доводиться нам утікати, пане.
Альсест
Як?!
Дюбуа
Треба утікать, бо час тяжкий настане,
Альсест
Чому ж бо?
Дюбуа
Геть біжім, урізавши поли…
Альсест
Та що ж бо сталося? Які діла зайшли?
Дюбуа
Такі, що п’ятами нам треба накивати.
Альсест
А! Голову тобі ладен я одірвати,
Як не розкажеш ти усього до ладу!
Дюбуа
Гаразд. Послухайте про нашу ви біду.
Сиджу в пекарні я — аж чоловік заходить
Увесь у чорному, очима страшно водить
І залишає нам такецького листа,
Що сам. диявол там ні букви не вчита.
Із суду, бачите, листа того прислали,
Бодай лихі його у пеклі розбирали!
Альсест
Та що ж ти спільного там, йолопе, знайшов
З речами, про які допіру тут молов?
Дюбуа
А далі, бачите, до вас прийшов знайомий.
Він дуже шкодував, що вас немає вдома;
Він повелів мені по вас мерщій іти
І, де б ви не були, доконче вас найти
І невідкладну вість вам якнайшвидше дати…
От тільки я забув, як того пана звати…
Альсест
До лиха, менше з тим. Що він тобі сказав?
Дюбуа
Він друг вам, знаю я… І він мене послав
До вас, щоб відсіля забралися ви тихо…
Арештом пахне тут… Таке-то, пане, лихо!
Альсест
А більш нічого він тобі не розповів?
Дюбуа
Ні, пане. Він перо й чорнило попросив
І вам цидулу склав. Я так собі міркую,
Що там усе стоїть про дивну справу цюю.
Альсест
Давай її сюди.
Селімена
Нічого не збагну!
Альсест
Ось прочитаємо ми зараз таїну.
Ще довго будеш ти копатись, балабане?
Дюбуа
(довго шукає записку)
Я… на столі її забув, ласкавий пане.
Альсест
Не знаю, що тобі…
Селімена
Мерщій додому йдіть
І дивну загадку негайно розв’яжіть.
Альсест
Здається, нам само перешкоджає небо
Кінчить розмову ту, яку кінчити треба!
Піду ж, історію розплутаю чудну,
Проте увечері я знов до вас верну.
ДІЯ П’ЯТА
ЯВА 1
Альсест, Філінт.
Альсест
Вчиню я, що сказав, не може бути й мови.
Філінт
Але чи досить же для цеї постанови…
Альсест
Хоч переконувать відомий ви мастак,
Та наміру мого не збити вам ніяк;
Панують скрізь тепер гріхи, пороки, звади
І хочу я втекти від людської громади.
Як? Бачать добре всі, і ціле місто зна,
Що супротивцева, а не моя вина.
Всі кажуть, що чинив безчесно він зо мною,
Всі додають мені і певності, й спокою, —
І раптом новина — неначе грім з небес:
В усьому правий я — і я програв процес!
Поганець, маючи найгіршу в світі славу,
Брехнею чорною свого досяг лукаво.
Мене зарізавши, він став перед судом —
І з нетаврованим пішов відтіль чолом.
Фальшивих витівок оманлива плаксивість
Зламала і закон, і честь, справедливість.
Все обернулося, як він того хотів.
Та й це ще не кінець! Між люди він пустив
Злочинну книжечку, яку не то читати,
А навіть соромно у чесні руки взяти,
І, не злякавшися нахабної брехні,
Ту книжку, сміття те, приписує мені.
Хто ж потай чутку цю мерзенну підпирає?
Оронт, що двір його за чесного вважає,
У кого тільки тим зненависть я добув,
Що не брехав йому, що з ним одвертий був,
Коли він сам просив сказати без вагання,
Як оціновую його я віршування.
Не хтів я зрадити ні правди, ні його
І одступитися від присуду свого, —
Ну й маю ворога, що пліткою брудною
Помститися тепер наміривсь надо мною.
Від чого ж цей пішов непримиренний гнів?
Сонета, бачте, я йому не похвалив.
Прокляття! Створено так людський рід лукавий,
Що гору над усім бере жадоба слави.
Тут Т сумління їх, і правда, й віра, й честь,
І все, що доброго в уяві нашій єсть.
Ні, годі, годі тут мені поневірятись!
З кублом розбійницьким пора вже попрощатись!
Як люди із людьми по-вовчому живуть —
Не хочу далі я верстати з ними путь!