Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

Страница 4 из 13

Стельмах Ярослав

— Ну і змінився ж ти, — хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

— Га? — долинуло з погреба.

— Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс.

— Аякже, підріс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому?

— Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.

— Та де там погладшав! Худющий, як і був.

— Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

— Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

— Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

— Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво.

— Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

— А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: "Онучку мій рідний, як же давно не бачились". А він їй: "Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед". Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в гвалт: "Куди ж ти?!" А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: "Це в мене тренування такі, точно за графіком". Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете?

— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати.

— А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?

— Зараз прибіжить.

— Ну, то ще побачимося, — потюпав він до хвіртки.

— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене.

— Ще й як, — кинувся до вмивальника Митько.

***

— Ну, як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся.

— Угу, вше, — ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.

— А як доїхали?

— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.

— То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.

— Телеграми не дали, — не вгамовувалася старенька.

— Телеграми! — скрикнув Митько.

— Ну так, що ж тут дивного?

— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

— Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.

— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?

— Еге ж.

— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?

— Наїлися, спасибі, — дружно закивати ми.

— А тепер куди?

— Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

— Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно.

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

"От капосна", — думаю я собі, коли це:

— Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка?

— Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

— А де ж то вони, чи вже подалися кудись?

— Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.

— А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед — найшла чим хвалитись! — та гайда з двору.

"Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну", — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.

— Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.

— Га? — сонно озвавсь той.

— Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.

— Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них?

— Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.

— Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо.

— Зразу? — скрививсь я.

— А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.

— Ага, назбираєш за три дні.

— Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все!

— А курінь?

— Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.

— О, — полегшено зітхнув я. — Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.

— А як же інакше, а як же інакше, — виспівував Митько, заглядаючи в піч. — О, щось вариться. Чудово! — вибіг із хати.

— Доброго ранку, бабуню, — чути було вже знадвору. — Погодуєте нас?

І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…

І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: "Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!" А моя — ні слова.

— Так, — погодивсь я, — бабуня що треба.

— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані — то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.