— Я можу прочитати.
— Що — вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.
— Як хочете. Вірші гарні.
— Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби вій вийшов на герць?
— Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз... Він добрий.
— Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.
Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:
— Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька... За кого її видам?
— Я розумію... Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.
— Гм... Ну, так... Діло делікатне.
— Отож. А завтра приїжджайте... зведу вас.
— Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?
— Одна.
— Як — одна?! Всього одна?!
— А ви думали скільки!
— Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?
— Такий вродився.
— Ну, пішли часи... Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.
2
Пустельник зайшов до печери.
— Агов!
Почувся сухий кашель.
— Я тут, — озвався дракон. — Мене вчора пробували димом викурити. Мало не задихнувся.
— Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого не було. Як же ти врятувався?
— Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.
— Видно, передумали. Ти знаєщ що — є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, затишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку галявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.
— О, я з радістю переселюся туди. Де це?
— Зовсім неподалік. Над самою річкою.
3
Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і кольорові мушки.
— Рай, та й годі, — зрадів дракон. — Повік вам буду вдячний.
— Сподобалося?
— Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері — світа білого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де розгулятися.
Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.
"Як йому сказати про князя? — думав пустельник. — З чого почати?"
Сонце висіло над головою золотим яструбком і лило проміння, густе проміння западаючого в сон літа. Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі. Але навіщо такі ускладнення? Дракон може завалити вихід з печери кам’яною брилою.
— Чуєш, ти можеш зачинити вихід з печери на галяву якоюсь каменюкою. Коли треба, будеш її відсовувати.
— Маєте рацію. Я так і зроблю. Не знаю, як вам і віддячити. Скільки для мене зробилисьте!
— Е-е, що там... — помнявся трохи, та врешті випалив: — Був у мене князь...
Усмішка щезла з драконової морди.
— Що він хотів?
— Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.
— А він?
— Злився, що грамоти тебе навчив... Ну і взагалі... Пояснював йому, що ти й без книг зла б не чинив...
— Звичайно.
— ...не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає— йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни — всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.
— Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.
— От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?
— Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться...
— Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.
— Ну як він? Згоден зі мною говорити?
— Та згоден. Куди ж йому подітися?
— Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, — черкнув долонею по горлу. — Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.
— Він... оце... печеру поміняв...
— Гм... З чого б то?
— Не знаю... Видно, тамта йому не сподобалася. — Помовчав та: — Ну що... пішли?
— Та вже ж.
Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.
— Це тут. На тім боці.
— Як же ми...
— Та тут мілко.
— Все одно роздягатися, — кривився князь.
— Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите — невелика біда.
— Е-е, поговоріть... Якби не гостець, я б... А це вам гірська ріка.
— Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.
— Перестаньте! Ще чого!
— Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.
Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся — ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й... Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.
Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, — дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.
Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.
На галявині їх чекав пустельник.
— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.
"О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?" А вголос:
— Понад усі сподівання.
Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.