— Прости, Зосько!
Все мовчало навкруги. Але ж мовчанка — знак згоди.
Він хутко вийшов із лячного мороку, щільно, з острахом причинивши за собою двері. Комісіонер, одержавши гроші, зник, навіть не попрощавшись. А господарі вклонились йому дуже чемно. Він ще умовився з ними про каву вранці й про окремого ключа від парадних дверей. Потім викликав ліфта й м’яко спустився вниз.
На вулиці він лишився знову сам, і знову страшний неспокій опанував його. Була ще тільки восьма. За дві години, відколи він з дому сьогодні вийшов, трапились дві незвичайні, виключні події. Дві — він мимоволі поставив їх поруч. Але ж який зв’язок між... тим і щасливою ліквідацією житлової справи? І йому зненацька здалося, що він ступнув уперед, угору, покинувши когось на перейденому щаблі. Але на це потайне міркування, що ледве чутно торкнулось його голови, душа йому заскміла ще голосніше.
На вулицях, якими йшов, він знову не здибав жодного знайомого. В цьому не було чогось дивного, але йому здавалось, що всі його нагло покинули. І раптом пригадав, що сьогодні саме 19 квітня, той вечір, що мав він справляти розлуку з поетом. Він радісно стріпнувся й пришвидшив ходу.
XIII
Мандрівника в пивниці ще не було, і хлопець мляво сів до столика серед зали, оточений навколо постатями й голосами, що викликали в ньому огиду. Вперше за весь час пивниця була йому відразна. Вперше він спізнав банальність веселощів, що круг себе чув, штучність розпаленого алкоголем сміху, дешеву сухозлотицю тутешньої радості, і музика, джаз-банд із барабаном, тарілками й цимбалами, що завжди підносила, звільняла його, тепер гнітила обридними мотивами й дратувала нестерпучим брязкотом. Він пішов би звідси негайно, коли б не чекав когось, і сидів, насунувши капелюха й злігши на стола перед непочатою пляшкою пива, коло нього поставленою. Потім нетерпляче закурив, ламаючи сірники.
Нарешті прийшов Вигорський у гумованому плащі й кепці на голові. Степанів вигляд вразив його.
— Чому це чайльд-гарольдівський вигляд? — спитав він, вітаючись.
— Певніш у вас, бо ви їдете.
— Їду, але нікого не проклинаю.
— А я проклинаю, але не їду.
Поет недбало махнув рукою.
— Покиньте, від прокльонів світ тільки гіршає.
Сьогодні визвався частувати Вигорський.
— Але зважайте,— сказав він,— я став вегетаріанцем.
— З переконання? — спитав Степан.
— Тільки для різноманітності.
Коли страви й вино подано, поет знову спитав Степана:
— Звідки ж все-таки ця похмура меланхолія? Невже через мій від’їзд?
— Ні,— посміхнувся Степан,— це світова скорбота.
Поет полегшено зітхнув.
— А, це цілком безпечно.
Він був дуже милий, веселий, ласкавий. І Степанові враз схотілось признатись йому, розповісти весь свій біль і його найтаємніші джерела. Та він тільки промовив:
— Коли хочете правду знати, то це просто поганий настрій. Часом відчуєш, що ти — звір, кровожерний звір, і стане сумно. Життя жорстоке. Знаєш, що виправити цього не можна, і все-таки шкода. Потім якось ясніше зрозумієш, що й навколо ж самі тварюки, наволоч, мерзота, шибеники — і робиться страшно. Від того, що ти такий, як вони, і вони такі, як ти.
— Та де ви бачите таке страхіття?
Степан безнадійно посміхнувся.
— Де?.. Ось, навколо.
— Навколо — прекрасні, приємні люди!
— Ви все жартуєте,— сказав хлопець.
— Аж ніяк. Ось гляньте.
Поет перехилився на стільці й торкнувся рукою по плечі сусіда, що сидів позад нього. Той обернувся.
— Вибачте,— сказав поет.— Ви мені дуже подобаєтесь. Дозвольте потиснути вашу руку.
Той завагався, але руку подав. Навіть промовив:
— Е... дуже дякую!
— Дивак ви,— зітхнув Степан.
Потім вони їли й пили, поринувши у власні міркування. І Степан, знемагаючи від потреби виявити свою нудьгу, промовив, піднісши склянку:
— Випиймо, друже, за любов!
Поет здивувався.
— З якої речі нам пити за це жахливе чуття, що позбавляє людей спокою?
Степан збуджено відповів:
— Позбавляє спокою, позбавляє життя. Жахлива ця любов.
— Так ви погоджуєтесь зі мною? — непевно спитав Вигорський.
— Цілком.
— Терпіти не можу збігатись поглядами,— невдоволено пробурчав поет.— Погодження — смерть. До того ж мушу заявити, що сила любові походить виключно з традиції. Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі. У XII столітті жінки поділяли свою особу на дві частини — тіло чоловікові, душу — обранцеві. У XIX вони робили навпаки, а в XX і зовсім втратили почуття різниці між цими частинами. Любов занепала — приблизно на аршин від серця. Тобто вернулась до свого вихідного пункту. Щоб правильно зрозуміти її сучасне, міжнародне, коли хочете, становище, треба пам’ятати, що любов не властива людині на всіх ступенях розвитку. Дикуни не знали її, а наш вік є вік освіченого дикунства, дикунства в "знятому" вигляді, як кажуть діалектики. Отже, й любов "знімається". Пісня кохання проспівана. Любов стає поруч муз і надихає разом з ними тільки старомодних поетів. Натомість висувається те, що було найголовніше в дикунстві,— праця. Справжній поет може бути тепер тільки поетом праці.
— Наприклад, ви,— сказав Степан.
—Я — сумне явище. На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають,— на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені й підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити. Воля керує, друже, життям, а не розум.
— Чорт його знає, що ним керує,— похмуро сказав Степан.
Хутко вони й пішли, бо поет збирався добре виспатись перед подорожжю.
— Їду, їду,— скрикнув поет на вулиці.— Нічого цього завтра не побачу. Яка радість не побачити завтра те, що бачиш сьогодні! І вас теж, мій друже! Досить я вас терпів.
— І я вас теж,— сказав Степан.
— Признайтесь, це не було вже так нудно? Але не здумайте завтра на вокзалі мене проводити. Знайомий на вокзалі — це ж кошмар!
— Та я не знаю навіть, яким потягом ви їдете,— заспокоїв Степан.
— Я й сам точно не знаю.
На розі Великої Житомирської вони спинились.
— Прощайте, друже,— мовив поет.— Я кажу "прощайте", бо ми можемо вже й не побачитись. Не забувайте, що згинути на цьому світі так само легко, як і з’явитись.