– Ти б ще мені на голову всівся, – почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. – Ох уже ця молодь!
– Хто тут?! – закричав Фімка. – І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..
Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от – і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.
– Це хто ховається? – образився голос з-під крісла. – Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!
– Шухляди позасувай, – пробасив голос із глибин стола. – Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.
– То це ви розмовляєте? – здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.
– Та начебто я, – розреготався бас. – Ну і воно теж.
– А чого ж ви раніше мовчали?
– А ми тут останнім часом...
– Якщо точніше – останнє десятиліття, – втрутилося Крісло.
– Не перебивай мене! – гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. – Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.
– І це ще слабо сказано!
– Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?
– Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!
– Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!
– Піду пошукаю ліжко, – позіхнув Фімка. – Я стомився. Привіт!
– Зачекай, а як же ми? – схлипнуло Крісло. – Ми, може, і зануди...
– Ти за всіх не розписуйся! – ображено пробасив Стіл.
– ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?
– До того ж не забувай про... – Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.
– Не ходив би ти туди, – підсумувало Крісло. – А хочеш спати – сідай на мене.
– Та незручно якось... – промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.
– Нічого-нічого, – Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. – Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?
– Ні-і.
– У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.
– Хто – "ці"?! – не витримав Фімка. – Признавайтеся, а то...
Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.
– Ось, – злякано рипнув Стіл. – Вони. Прийшли! Тепер...
Він не доказав.
Фімка вже і сам бачив, хто – вони.
"Краще б, – подумав він, – я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався..."
Розділ восьмий,
у якому відкривається ляда льоху, а також – мимохідь – деякі таємниці про Будинок, Якого Немає
Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.
– Та пожартував я, пожартував, – примирливо виставив руку Колреш Ямс. – Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?
Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.
Сигізмунд хотів був відповісти детективові суворо і вагомо, але потім подумав, що сваритися з Колрешем не варто. Він же прийшов до Ямса по допомогу, тож – терпи, Брехло, терпи!
– Послухай, – сказав він детективові, – я прийшов до тебе...
– Ні, не розповідай! – замахав руками Колреш Ямс. – Невже гадаєш, я не в змозі вгадати, навіщо ти прийшов?! Це навіть, знаєш, якось образливо для мене, великого детектива.
– Ну то навіщо?
– Що – "навіщо"?
– Навіщо я прийшов? – потроху дратуючись, прошипів Сигізмунд.
– Звичайно, щоб попросити мене про допомогу, – знизав плечима детектив. – Це ж елемен...
– Стукають, – зауважив дрібний хуліган. – Здається, у льохову ляду.
– То зійди з неї, – відмахнувся Колреш Ямс. – Хоча краще б...
Він не встиг договорити, бо Шварцик уже виконав його пораду, ляда піднялася, і з льоха дихнуло холодом. Морозяна хмарина запливла до кімнати і, загустівши, перетворилося на фігуру солідного джентльмена, у смокінгу і з молоточком у правій руці, дуже схожим на лікарський, котрим зазвичай стукають дітлахів по колінках.
– Вже північ незабаром, – театральним тоном проголосив джентльмен. – Чи не час нам випити чаю, Колреше?
– Знайомтеся, – сказав той. – Це Невиконана Обіцянка.
– Здається, ти раніше не пускав їх до свого будинку.
– Це моя Невиконана Обіцянка, – трохи зніяковіло пояснив Ямс. – Виконати не встигаю, а ховати на Цвинтарі – якось незручно. Все-таки звик. Так і живемо... То що ти, Сигізмунде, казав про туристів?
– Нічого, – чесно зізнався Сигізмунд.
– Але збирався. Вірніше, ти хотів сказати про особливого туриста, так? Того, що обвів тебе... Ну, словом, про особливого туриста, – завершив детектив, помітивши небезпечні вогники в очах Брехла. – І ти хочеш, щоб я його знайшов.
– Точно!
– Будь ласка! У даний момент суб’єкт, якого ти шукаєш, перебуває... – у хвилини прозріння Колреш завжди говорив трохи незрозуміло і пишномово. І неодмінно робив паузу, щоб дати можливість слухачам самим закінчити фразу. А потім, звичайно, вимовляв її до кінця – і виявлялося, що ніхто не вгадав! – ...перебуває в Будинку.
– У якому з?.. – уїдливо поцікавився Брехло.
– У Будинку, Якого Немає.
– Знущаєшся?!
– Послухай, Сигі, нічого він не знущається, – замахав кулаками Шварцик. – Просто ти ще не знаєш усіх наших легенд, хоч і Порядник. Розумієш, в Охах є безпритульні будинки...
– Я давно казав, що з цим треба якось боротися! – пожвавішав Брехло. – От хоча б усиновити їх... тобто, удомити. Ну, у якийсь окремий квартал зібрати, підремонтувати чи краще перебудувати, зробити з них готелі, кав’ярні, лікарні...
– Скажи-но, Сигізмунде, а тобі б сподобалося, якби тобі пришили кілька зайвих щупальців і вкоротили вуха? – незворушно поцікавився Колреш Ямс. – От бачиш. Будинки теж мають характер. Тому вони і підбирають собі мешканців на власний смак. А коли їхні колишні господарі йдуть, будинки стають безпритульними, аж поки не знаходять нових господарів.
– Тільки не Будинок, Якого Немає, – втрутився Шварцик. – Він, знаєш, Сигі, уже багато років з’являється і зникає то там, то тут. Але ніхто в ньому не живе, він нікого не пускає до себе.