– Підозрюю, що змін ставатиме дедалі більше. Якщо ми не вживемо заходів, звичайно. Нам необхідно викликати в Охи Короля-Маляра. І нам потрібно для цього відшукати Двері, через які він пішов.
– Але ми не знаємо, де вони, – розгублено сказала Меліса.
– Може, запитати в бабусі? – запропонувала Розалінда.
Ніхто не встиг нічого відповісти на цю сміливу пропозицію. Двері відкрилися, і на порозі постала адміральша Бенбоу власною персоною.
– Я, онученько, теж не знаю, де Двері, – сказала вона. І, збентежена власним миролюбством, додала: – Щоб мене акули зжерли!
– Усе дуже просто, – посміхнувся, з’явившись у неї за спиною миршавий чоловічок, дуже схожий на французького актора Луї Де Фюнеса. – Я знаю, де знаходяться ці Двері, – і він показав на стіну. Вірніше, на малюнок, що висів на стіні.
Малюнок виглядав як найзвичайнісінький. На ньому було зображено паркан (мабуть, шкільний), на паркані лежала намальована тінь, здається, від гаража. А вже на паркані містилися намальовані відчинені Двері з напівкруглим верхом і різьбленою ручкою.
Щоправда, в Двірному отворі нічого не було намальовано, він залишався порожнім.
– Як же так? – прошепотів у розпачі Фімка. – Мало того, що вони несправжні, так ще й по той бік нічого немає.
– Чому це не справжні?! – здається, Бульчин Жуск навіть образився за Двері. – Найсправжнісінькі чарівні Двері. Намальовані самим Королем-Маляром.
– Але ж вони намальовані на папері!
– А яка різниця?
– Але... але вони менші за звичайні Двері!
– Нічого подібного! Звичайно Двері між світами дуже малого розміру, тому їх мало хто помічає. І взагалі, навіщо сперечатися? Вибору в нас немає.
– Але звідки ви знаєте, що ці Двері – саме ті? – не здавався Фімка. – Ви що, бачили, як Король-Маляр через них пішов із принцесою в інший світ?
– Так, – незворушно підтвердив Бульчин Жуск. – Звичайно, я бачив. Зрештою, принцеса – наша дочка.
– Чия – "наша"?
– Наша з Вікторією, – і Бульчин Жуск показав на бабцю-піратку. – Чия ж іще?
– А для нас принцеса – тітка, – повідомила Фімці Розалінда. – Бо нас пан Бульчин Жуск увнучатив, ось!
"Ну і справи..." – подумав Фімка.
– Гаразд, – зітхнув він. – Чого вже там, кажіть, що треба зробити, щоб пройти крізь ці Двері.
– Бачиш замкову шпаринку на малюнку? – запитав Бульчин Жуск. – Встав туди Пензель руків’ям і поверни за годинниковою стрілкою.
Варто було Фімці зробити це, як Двері несподівано збільшилися...
...чи це він став меншим?
Хоч би там що, Фімка поклав Пензель на підлогу, не озираючись (страшно ж – а раптом Двері знову стануть маленькі?!..), помахав своїм друзям рукою і ступив через поріг.
– Дурниці якісь, слово честі! – вигукнув він, коли побачив, куди потрапив.
А потрапив Фімка до себе додому; цього разу – по-справжньому!
Розділ тридцять п’ятий,
у якому Фімка, повернувшись, вирішує повернутися ще раз
– Тра-та-та за Бусла! – кровожерливо заволав Аверинцев, вискочивши з-за рогу. Фімка щойно вибрався з тієї щілини між парканом і гаражем і тепер збирався бігти додому. Він і гадки не мав, що потрапить назад у той самий день і в ту саму годину.
– Вибач, мені додому треба.
Аверинцев затнувся.
– Ти чого? – запитав він із підозрою. – Образився чи що?
– Та ні, просто обіцяв... батькам обіцяв, що сьогодні буду до третьої вдома.
– Ну так ти вже спізнився, зараз десь пів на п’яту, – гмукнув Аверинцев. – Слухай, – додав він обережно, – а з тобою все гаразд? Ти не захворів? Вигляд у тебе якийсь... дивний, чи що. Так одразу і не зрозумію.
Фімка відбувся жартом, мовляв, сам ти дивний, і вже рушив уздовж паркану до свого будинка, коли Аверинцев загорлав йому вслід:
– Зрозумів! Ти ж схуд, Буселе, от що!
– Дурень ти, і жарти в тебе дурні! – огризнувся Фімка.
Але насправді він злякався. Невже те, що трапилося за Дверима, може проникати й у наш світ?
Краще б це виявилося неправдою! Краще б уже Фімка дійсно занедужав і на мить втратив за гаражами свідомість, і виявилося б тоді, що Охи йому просто примарилися. Бо інакше виходить, що там дотепер чекають його повернення і що він повинен знайти для них Короля-Маляра.
Він би знайшов, слово честі! Якби потрапив у світ, схожий на Охи. Але де, скажіть, будь ласка, шукати Короля-Маляра на Землі? Може він, цей Король, узагалі звідси вирушив кудись далі, у інший світ? І як Фімка про це довідається?
А завтра, до речі, йому їхати до дитячого табору відпочинку, вже і квитки на потяг куплено.
"От візьму і залишуся тут, – з гіркотою думав він. – Вірніше, поїду до табора. І все. Я ж не винен, що так вийшло. І зробити нічого не можу".
Удома Фімка нікого не застав, батьки ще були на роботі.
Підступна Фімчина совість раптом прокинулася й картала його все сильніше і сильніше. Фімка сів за стіл і заходився малювати Двері, великі і маленькі, круглі, квадратні, розсувні, відчинені і зачинені. Він малював і думав про своїх друзів, які залишилися в Охах. Ні, він не боявся, що Сигізмунд зможе їм нашкодити. Але ті бездушні порядки, які, немов хвороба, охопили все місто...
А раптом ніхто нічого не робитиме, сподіваючись на Фімку, очікуючи, що він повернеться з Королем-Малярем?
"Ні, – вирішив він, – так нечесно. Я от що зроблю: вирушу в Охи, скажу їм, що Короля не знайшов, а потім уже піду сюди назавжди. Вони зрозуміють. Обов’язково зрозуміють".
Про всяк випадок – а раптом затримається? – він написав батькам записку, прихопив банан і заквапився назад до Дверей. Тільки біля дзеркала у передпокої на хвилинку зупинився.
"Оце так! Дійсно схуд! – подумав Фімка. – Виходить, все по-справжньому, без обману".
Дорогою він з’їв банан і нарешті опинився біля шкільного паркану. Хлопці вже закінчили гру і розійшлися по домівках, тут було порожньо й тихо, тільки з вулиці гуділи моторами автомобілі та брязнув дверима тролейбус.
"А шкода, що Маляра немає в нашому світі, – зітхнув Фімка. – От було б здорово!.."
І тоді він дещо пригадав.
– Мосі! Ви ще тут, із мною?
– Куди ж Ми подінемося, – подав голос чеширський тарган. – Тут Ми.
– А чому ж тоді мовчали?
– Ну... Це було б нечесно, якби Ми заговорили. Ти повинен був сам вирішити, йти тобі чи залишитися.
– І ви б не образилися на мене?