Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...
Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!
– Ти лише дурний малюнок! – крикнув йому Фімка. – Тому забирайся геть! – він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!
– Так їх! – хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. – Нехай знають!..
Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони – намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.
Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж – ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.
Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.
І полетів.
Розділ двадцять третій,
у якому Фімку страхає страус
Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше – падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.
Фімка повернувся в Охи – не додому.
Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.
– Ну от, – подав голос один із Мосей. – Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!
Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!
Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. "За огорожу не заходити!", "Руками не чіпати!", "Не шкодити, а то гірше буде!" – лякали таблички на канатах.
До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.
– Порушуємо? – зловредно поцікавився він. – Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!
– Ми вже йдемо, – сказав йому Фімка. – Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...
– Було, та загуло! – гаркнув страус. – Давай, забирайся геть!
І він боляче вдарив Фімку ногою.
– Шкода, що ти не паперовий, – пробурмотав хлопчик. – А то б я тобі показав!
Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.
Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: "З-під землі тебе дістану!" Ось ці справді дістануть.
Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.
– Можна подумати, – пробурчав Мось, – хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми – краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...
– Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, – прошепотів Фімка.
– А ти спостережливий хлопчик, – уїдливо зауважив чеширський тарган. – Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...
– Запитаємо в страусів?
– Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...
– А може, до палацу? – запропонував Фімка. – Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.
– А їхня бабця знає, хто ти такий, – додав Мось. – Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.
Фімка подумав-подумав і згадав:
– Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.
– Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?
– На пагорбі.
– І все? Більше нічого не пам’ятаєш?
Фімка зажурено похитав головою.
– Та-ак, – протягнув Мось. – Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?
– Авжеж!
Розділ двадцять четвертий,
дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається
Містер Колреш Ямс, великий (і – єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні – не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.
– Ну і чого я домігся? – запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. – Чого ж зрештою я домігся, га?
– Я думав, ви знаєте, що робите... – обережно і неголосно вимовив хтось. – Це ж елементарно, Ямс!
– Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, – журливо вимовив детектив. – Бачите, я зовсім не такий великий.
– Справа не в розмірах, – примирливо повідомив голос. – Повірте, я знаю.
Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.