Словом, Кошмари вони і є Кошмари.
"Добре, – подумав Фімка, – що через скло вони не можуть до мене дотягтися".
Далі було приємніше видовище – те саме Озеро Кольорової Музики, яке так мріяв побачити Мірмелеон.
В Озері хлюпотіла вода, але вода ця була незвичайною. Вона переливалася всіма барвами веселки (й іншими, жодного разу Фімкою на веселках не поміченими) і тихенько звучала. Немов оркестр перед виступом, коли музиканти настроюють інструменти.
– Класно! – прошепотів Фімка.
– Ще б пак! – погодився Мірмелеон, а Мосі у Фімчиній кишені захоплено зашелестіли крилами.
– А чому ти так хотів побачити це Озеро?
– Я – родом звідти ж, звідки воно, – тихо сказав Мірмелеон. – Його переніс сюди один чарівник.
– Злий?
– Розсіяний, – невесело посміхнувся муралевиний лев. – А такі вміють з однаковою легкістю робити і зло, і добро. Вони просто не помічають, що роблять. – Він зітхнув, начебто згадав щось украй неприємне, пов’язане з власною долею. – Потім він прийшов у це місто, у Місто Тисячі Дверей. І прихопив з собою Озеро, бо нудьгував без нього.
– А ти як потрапив сюди?
– Випадково. Але мені тут сподобалося... сподобалося б, якби не деякі обставини. Гаразд, не варто про це. Давай-но підемо далі, все-таки Меліса чекає на нас. І вона просила поквапитися. До речі, далі, якщо не помиляюся, Долина Загублених Речей. Може, вона там?
Меліса справді була там. Фімка відразу це зрозумів, йому навіть не знадобилося запитувати Мірмелеона, чи вона це. Бо поблизу інших дівчат видно не було, а ця, чорноволоса, із кумедною такою мармизкою, відразу ж помчала в їхній бік.
– Добре, що ви прийшли! – гукнула вона. – Очі б мої вас не бачили!
– Взаємно! – бадьоро відгукнувся Фімка. – Ну, які проблеми? – запитав він, намагаючись, щоб його голос прозвучав безтурботно.
– Я знаю, де захований Пензель! – голосно прошепотіла Меліса. – Ну, той самий.
– Я в курсі, що це за Пензель, – заспокоїв її Фімка. – Мені тут розповіли... Слухай, то де ж він?
– Звичайно, у Долині! Ходімо...
Вони перестрибнули через невисокий паркан, який відокремлював Долину від доріжки для відвідувачів, і поспішили за Мелісою. Але не побігли, бо Долина була всіяна найрізноманітнішими речами, які колись загубилися та так і не знайшлися.
Тут отримали прихисток і відірвані ґудзики, і імператорські корони, які скотилися з голів. А також: шпаргалки, цілі армії іграшкових солдатиків, ключі від заводних іграшок, будинків, сейфів і механічних сердець, носовички, штучні щелепи (з алмазними зубами!), книжки, гребінці, футбольні й тенісні м’ячі, мобільні телефони, вагони з секретним вантажем, вогнегасники, шпильки, викрутки, бабусині окуляри, срібні кулі і рукописи письменників-початківців. Рукописів було особливо багато; складені в стоси, вони тяглися до неба дивовижними хмарочосами, і якщо ви випадково зачіпали їх, ці стоси завалювалися, гучно зашелестівши, і засівали все навкруг сторінками. Фімку це бентежило, він щоразу намагався обійти аркуші, щоб не наступати на них, і тому зачіпав інші стоси, і вони знову падали...
Нарешті Меліса заявила, що вони прийшли. Хлопці й муралевиний лев стояли перед величезним літаком, який теж, напевно, колись загубився, а тепер лежав посеред Долини. "Люблять вони тут гарні назви, – подумав Фімка. – Назвали б – "Смітник". Ні, обов’язково треба – "Долина"! Теж мені, романтики!"
Насправді ж його просто збив з пантелику цей літак. Бо Фімці раптом здалося, що Долина Загублених Речей якось пов’язана з Урочищем Дитячих Кошмарів. І коли вони з Мелісою і Мірмелеоном ввійдуть у літак, там знайдуться пасажири – ті самі, що летіли в ньому колись давно. Пасажири, які перетворилися на кістяки. Може навіть, ще не зовсім мертві кістяки. Ну, ви розумієте...
Але входити у літак їм не довелося. Виявилося, що досить нахилитися і зазирнути під колеса літака. Чи, якщо вже бути зовсім точними, під шасі літака, бо саме так називаються його колеса.
Між задніми шасі лежав у пожовклій траві пензель. На вигляд – найзвичайнісінький. Але Фімка вже знав, що нічого звичайного в ньому, крім зовнішнього вигляду, немає. Він – чарівний, він – Пензель. Той самий, який допоможе повернутися додому!
– Я ж казав! – тріумфально вигукнув за їхніми спинами чийсь голос. – Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!
Розділ дев’ятнадцятий,
у якому Сигізмунд бере Пензель у свої руки
Долина Загублених Речей – справді межувала з ще одним експонатом – мешканцем географічного парку. Але не з Урочищем Дитячих Кошмарів, а з Вічною Кригою. Яка, завдяки чарам, перебувала відразу в двох місцях Охів: у Будинку Порядників і в географічному парку.
Тому в Сигізмунда і його компанії не виникло жодних труднощів перебратися в Долину. Навіть підступні шашки, які літали між торосами, не могли ні в кого поцілити, бо рано чи пізно наштовхувалися на погляд єдиного ока адміральши Бенбоу і через це втрачали влучність.
Словом, Сигізмунд із товаришами вибралися з Вічної Криги на доріжку для відвідувачів і рушили в Долину Загублених Речей – де і знайшли Фімку, Мелісу і Мірмелеона (тарганів у Фімчиній кишені вони, звичайно, не помітили).
– Я ж казав! – зловтішно вигукнув Брехло, вказуючи на Фімку і Мелісу. – Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!
– Я відразу зрозуміла, що з ним щось не так! – заявила адміральша. – Занадто уже він підозрілий! І – товстий!
І вона рушила до Фімки, явно маючи намір покарати його. Він не знав, як саме, але розумів – жорстоко.
Та тут втрутилася Меліса.
– Бабусю! – закричала вона. – Очі б мої тебе не бачили, бабусю! Та ніхто мене не крав! Фімка навпаки – рятував мене!
– Від чого ж він тебе рятував?! – недовірливо поцікавилася адміральша.
– Від небезпек! І взагалі, він добрий.
– І ще я хочу повернутися додому, – сказав Фімка. – Але не можу, бо Двері у мій світ зафарбували. А ви ж усе-таки бабуся принцес, правильно? Виходить, ви можете мені допомогти. Я тому й прийшов до палацу. – Фімка знав, що брехати негоже. Але якщо поміркувати, він і не зовсім брехав. Так, трішки.
З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.