став Трезора! Пес підставляв чорну голову під Пашкову руку, очі ж винувато відводив од Тапочки: що я маю робити, коли йому це подобається? — говорив увесь його вигляд.
Ну й ну!
— А якби покусав?
— Мене не кусають!
І справді: яку злість треба мати, щоб отакого вкусити?
До обіду з дахом і впорались. І коли забили останній гвіздок і злізли додолу, довго не відходили од сарая: таким він їм здавався гарним. Софонька кілька разів кликала обідати, а вони все не йшли: заходилися прибирати в дворі. Зібрали все сміття та й спалили внизу, за городом.
— Ну, сто літ тепер сарай наш стоятиме! Правда ж, Сашко?
— А стоятиме, куди йому дітися?
Були зріднені спільною працею, і Панас Юхимович тихцем жалкував, що не було поруч і Софоньки.
— Ти знаєш, який Сашко в нас хазяїн! — хвалився уже за столом.— Не знаю, що без нього й робив би!
Софонька всміхалася блідо: в неї все ще боліла голова...
Отой блідий, мов із примусу, усміх з’являвся на її лиці і день, і другий, і третій... І хоч Панас Юхимович знову став возити яблука на Бессарабку (підхоплювався ще раніше, аніж завжди, повертався ж зовсім уже по-темному: не хотів, щоб його побачив Сашко), хоч Сашко, подружившись із Лесею, всі оці три дні пропадав у Юрченків,— Софонька ходила, як хмара. І таки не витримала: щось сказала Сашкові таке, що той одразу ж зібрався й подався на вокзал. Навіть ранку не дочекався. Навіть його, Тапочки, щоб попрощатись.
Ніколи не забути Тапочці, як він біг на електричку. Біг, хапаючи гаряче повітря: тільки б перехопити, тільки б устигнути!
Електричка пішла майже з-під носа: Панас Юхимович запізнився на якісь кілька секунд. Друга мала йти через сорок хвилин, і оті сорок хвилин змучили його до краю.
У вагоні було повно різкого, неприємного світла, і веселий гомін якихось молодиків з гітарою: "Що, батю, так дивишся?" — Тапочка обернувся до вікна, притулився чолом до холодного й печального скла — не одривавсь до самого Києва.
Потім біг привокзальною площею, розштовхуючи людей, продирався до світлового табло. І хоч в усі очі дивився, не міг одразу відшукати потрібний поїзд. Врешті побачив: до відходу лишилася хвилина, не більше. Ганочка помчав з усіх сил — вгору, униз, через східці стрибаючи, вискочив на перон. І побачив останній вагон, що віддалявся, глузливо блимаючи червоними вогниками. А на пероні спорожнілому — одиноку Лесину постать.
Вертався додому. Знову був нещадно освітлений вагон електрички, і темне вікно, і чорна безвихідь, і затято Лесине мовчання. "Чого він поїхав? Чого?" Тільки здвигала плечима. І не дивилась на нього. І Гапочка, повернувшись додому, не зайшов до дружини (бачити її по міг!), а спустився в підвал. В глуху комірчину, де па нього чекали кухоль, пиво й горілка: "сизе" па крайній випадок.
Сидів у темряві й гірко думав, чого він такий нещасливий. Думав про те, що всі знайомі йому відставники живуть по-іншому, не закопавшись з головою у власну садибу, не відгородившись од усього світу базарними інтересами. Той, як ось Юрченко,— бажаний гість у школі, не розлучається з учнями, які ладні молитись на нього. Той — депутат, працює в постійній комісії, Той — на заводі у Києві. А той — у народному контролі: "Я декому кісткою в роті,— сміявся.— І проковтнути не можуть, і виплюнуть не наважуються". Один лише він, Гапочка, серед них вороною білою...
"А все вона! — думав про Софоньку.— Все їй мало... Все не насититься!.. Життя, будь воно прокляте!.."
І згодом з підвалу, з-за товстих мурованих стіп, крізь загратоване віконце при самій землі можна було почути якісь невиразні звуки: то співав свою улюблену пісеньку Панас Юхимович Гапочка.
Нещодавно я зустрів його на вокзалі. Не бачились ось уже кілька літ: Гапочка раптово щезнув з Бессарабки, і я за тим жалкував, бо пі в кого по було таких яблук та груш. Я зіткнувся з Тапочкою па пероні і пройшов уже був мимо, не впізнавши одразу, а потім мене наче штовхнуло в груди: та це ж Гапочка! (Потім я уже зрозумів, що впізнав не стільки його, скільки кошелі: ні в кого не було таких величезних). Наздогнавши його, я покликав:
— Панасе Юхимовичу, не впізнаєте?
Гапочка байдуже подивився на мене, пожував губами.
Він дуже змінився за щ кілька літ, постарів, аж очі посивіли. Але мене навіть не старість вразила, не згорбленість в постаті, а якесь отупіння, якась збайдуженість, що застигла в ньому. Такий вигляд мають люди, яким уже нічого чекати од життя, у яких все позаду.
— Взнаєте? — запитав я іще раз.
— Та наче пригадую.— Хоч по очах, по жуванню байдужому бачив, що не впізнав.
— Де ж ви тепер? — показав я на кошелі.
— На Сінному базарі.
Так ось чого я його більше не стрічав на Бессарабці!
— Ну, як ваш сад? Як дружина?
І тут на обличчі Панаса Юхимовича щось наче зрушилося. Воно затрусилось, пересмикнулося, якісь болісні брижі побігли аж до очей.
— Софонька... вмерла...
Я мовчав, не знаючи, що сказати, чим утішити Гайочку. А він, ще трохи постоявши, тихо попросився в мене:
— То я, мабуть, піду.
І почовгав до вагонів.
А я весь день но міг забути ту зустріч. Уявляв, як він щовечора повертається до завмерлого, спорожнілого назавжди будинку, як бродить неприкаяно з кімнати в кімнату, дивлячись очима, померклими на всі раз і назавжди застиглі предмети, і мені ставало якось аж не по собі.
І я так і не наважуся з’їздити на Сінний базар — ще раз зустрітися з Тапочкою.
А може, вже й не зустріну?
ПОШУК
Все почалося з черепа.
Це був один з тих черепів, що ними густо засівала минула війна поля, ліси, долини і гори, наче дорогу перед собою мостила, байдуже куди: чи коли йшла вперед, чи коли вже котила назад. Із звичайпісіїті.кого людського черепа, який пролежав тридцять п’ять літ у землі, а потім був вимитий весняними водами, старанно омитий дощами, висушений сонцем, вибілений усіма на світі вітрами: східними й західними, південними й північними, ласкавими й геть зовсім сердитими, зимовими й літніми. Звичайнісінького черепа з проваленим носом та пустими очницями й з такими міцними та молодими зубами, що скільки років уже збігло, а вони все блищать, а вони не тьмяніють: війна любить молодих, така в неї, у війни, вже натура. З черепа, що його підібрала дітлашня містечкова, й один із них, маіісміливіший та пайбідовіший, надів на ломаку та й ганяв по лісу, лякаючи дівчат-однокласниць.