Сашко аж тарілки повилизували, ще й випили по склянці какао. Панас же Юхимович наче гирю виніс у шлунку, побажавши директорові їдальні все життя харчуватись тільки отакими супами. Єдину мав втіху, що лишилися гроші ще й на квитки в кіно.
Кіно було поганюще, артисти грали мов з примусу, особливо дратувала головна героїня, яка тільки й знала, що смалила цигарку (Панас Юхимович, сам некурящий, жінок, які курять, терпіти не міг, особливо ж молоденьких дівчат), але вони терпляче досиділи до кінця сеансу, бо, по-перше, гроші заплачені, а по-друге, інші розваги вже були для них недоступні. "У нас і то кращі показують! — сказав Сашко, як вийшли на вулицю, а коли Леся сказала, що це її вина, бо вона ж кіно це і вибрала, великодушно додав: — Нічого, і це можна дивитися. По померли ж". Вони встигли здружитися, Лесі явно подобалась Сашкова розважливість, солідна якась домовитість. І коли вже у сутінках повернулися з Києва і Панас Юхимович запросив Лесю зайти повечеряти, вона, як завжди, трохи подумавши, відповіла, що зайде охоче, тільки попередить батьків, щоб не тривожились.
— Хочеш глянути, як я живу? — спитала Сашка.
Сашко відповів, що чого ж, можна і глянути.
— Глядіть же, недовго! — гукнув услід дітям Панас Юхимович.
І вечеря вдалася: він, Софопька, Леся й Сашко. Ніколи ще не було за їхнім столом так жваво та весело, наповнена дитячими голосами, кімната аж посвітлішала, дихнула тим милим затишком, якого — лише зараз відчув болісно Гайочка — так їм бракувало. Дивився на дружину, на її посноване тоненькими зморшками лице і відчував вину перед нею: що колись не відраяв позбутись дитини. І знову, вже в постелі, повертався до однієї й тієї ж думки, що добре, коли б Сашко назавжди лишився у них. Стареньку теж можна було б забрати з села, що їй там робити самій, а у нас же того життєвого простору — хоч розженися!.. Та й Софоньці було б веселіше, не так, може, нервувала... Панас Юхимович аж повернувся до дружини, але вона вже спала, тож і він невдовзі заснув, і останньою думкою, яка зігріла його, була думка гі)ю те, що в кабінеті, поруч, за стіною, спить на канапі Сашко.
Зайчиків син...
Почувши, що вони й сьогодні їдуть до Києва, Софонька вже насупилась:
— А ти подумав про яблука?
— Почекають — нічого з ними не станеться. Я їх продам ураз.
— За півціни? — Софонька мала на увазі нинішні, високі ще ціни на яблука, які падатимуть з кожним днем.— Скільки ж це грошей недорахуємося!
— Але ж я вже пообіцяв дітям!..
— Пообіцяв!.. Мене забув тільки спитати... Та й що я для тебе? — Софонька потихеньку заводилась, і Панас Юхимович не знав уже, що йому й робити. Однак відчував: поки Сашко тут, ніяка сила в світі не змусить його брати кошелі та їхати на Бессарабку... Хай, може, потім, як трохи звикнеться...
— Ну, їдь, як пообіцяв! — сказала дружина.
— Ми, Софонько, цього разу недовго. Тільки в музей і назад. Може, поїдеш із нами?
— Ні вже, дякую! В мене часу немає музеї відвідувати...
Панас Юхимович уже її по заїкався про гроші. Але й без грошей по обійтися — по позичати ж у Сашка! Тож, підстерігши, коли Софонька поставила на газ молоко (не відірветься, поки пе закипить), тихцем пробрався наверх.
Софонька тримала гроші в шафі, в спальні: сортувала карбованці, троячки, п’ятірки, десятки в окремі пачки і, коли набиралось дві сотні, односила урочисто в ощадкасу. Й ощадна книжка тут же лежала, на Софоньку й виписана: Панас Юхимович не знав ще випадку, щоб вона зняла з неї хоч копійку. "Хай лежать на чорний день",— Софонька вірила в неминучий прихід того чорного дня і діяльно готувалась до нього: окрім грошей па книжці, набирала на костюми та пальта, а в підвалі полиці аж ломилися од консервів. "Ензе",— дозволяв собі жартувати Панас Юхимович.
Висунувши обережно шухляду, Гайочка дістав верхню пачку. Якраз троячки, те, що треба. І тільки взяв пачку в руки, як позаду щось рипнуло.
Завмер. Аж кинуло в жар. Подумав, що Софонька. Стояв, боячись і оглянутись... Потім таки обернувся... Нікого... Х-ху, так і до смерті недовго!.. Гроші якимось побитом були вже в кишені, і хоч йому потрібна була лише троячка, так і по насмілився вийняти пачку: все здавалося, що Софонька скрадається сходами. Засунув квап-" ливо шухляду, зачинив шафу, вискочив із спальні.
Коли вже сидів за столом (цього разу снідали вдвох, Софонька сказала, що їй ніколи, потім), відчував Гайочка оту пачку в кишені. Й мучився думкою, як її покласти назад.
Вирішив покласти, як повернеться з міста.
І потім, скільки й були в Києві, перед очима стояло: Софонька заходить до спальні й одсуває шухляду...
Потратив рівно троячку, хоч знову була спокуслива думка справити Сашкові костюм. "Хай уже потім, хай пораджуся з Софонькою",— три карбованці не така уже й сума велика, можна переконати дружину, що помилилася, але як недорахується півсотні чи більше... Тут Гапочку кидало в жар...
Тож перше, що зробив, повернувшись додому,— поклав назад оту пачку. Мов на світ народився!
Цього разу вечеряли вдвох: він і Сашко. Леся, мов відчуваючи, що в них нелад, пішла додому, в Софоньки ж розболілась голова, і вона лягла в постіль, ще й не смеркалося. Ще вдень, коли вони були в Києві, скопала моріжок перед двором, Гапочка давно збиравсь те зробити, траву навіть дістав, щоб засіяти, та все не доходили руки, аж Софонька взялася й скопала. І саме сьогодні, коли він по музеях прогулювався,— копана смужка землі чорніла, як докір, мовчазний, але від того не менш красномовний, бо Софоньці ж давно вже лікарі заборонили мати справу з тяжкою роботою.
— Ну навіщо ти це зробила?
— Дай мені спокій!.. Ідіть уже вечеряти!..
— А ти?
— У мене голова розколюється — мені не до вечері...
Гапочка пригнічено спустився донизу: йому вже не
хотілося й жити. Повечеряли мовчки, потім Панас Юхимович мовив:
— Завтра, Сашо, нікуди не поїдемо: треба покрити сарай.— Якраз перед появою Сашка дістав шифер.
Сашко витер долонею губи, хазяйновито сказав:
— А чого ж, можна і вкрити. Коли вставати?
— Спи — висипайся. Встигнемо.
Але Сашко підхопився ще раніше од Гапочки. Вийшов Панас Юхимович, а хлопець вже у дворі. Сидить навпочіпки біля будки собачої, щось робить. Гапочка аж охолонув: там же Трезор! Підійшов і остовпів: Сашко пе?