— Так Степан же заїде! — боронився Тапочка.
— Як заїде, так і поїде! — Софонька, коли треба було, вміла одрубувати.— І без тебе впораються... А ти себе укладеш. Бач, і досі гориш!
У Панаса Юхимовича й справді пашіло напечене сонцем обличчя. І боліли всі м’язи. Але думка про Степана прямо-таки гнітила його.
— Ми ж учора умовились...
— А мене спитали? — сердито вже Софонька.— Заробиш інфаркт на тій молотарці, що я робитиму?
— Не молотарка — комбайн!
— Один біс. Лягай і не рипайся!
Панас Юхимович ліг. А подушка тепла та затишна, а ковдра м’яка! Тільки ж Степан...
— Він же ось-ось під’їде! — аж застогнав.
— Я вийду, скажу, що захворів.
Не полінувалася — встала, коли під двором загурчала машина. Панас Юхимович, згораючи од сорому, чув голоси: Степанів і Софопьчип, а про що говорили, так і не зміг розібрати. Ось стукнули металево дверцята, завівся мотор, загуло, віддаляючись, й одразу ж появилася Софонька. Зачинила двері сінешні, ще й на засув замкнула і бігцем до постелі:
— Бррр, холодно!
Підлізла під ковдру, припала нахололим тілом до чоловіка, тулилася — просила) звичайної ласки. У Панаса ж Юхимовича не піднімалась рука її пригорнути: відчував себе скривдженим, повнився на неї образою.
— Бач, уже й жінку обійняти снаги не маєш,— по-сво-ему витлумачила ту нехіть Софонька. Притулилася ще дужче, цмокнула в спину:— Спи, комбайнере!
— Що ти йому сказала? — спитав по паузі Ганочка: думка, що Степан на нього розсердився, не давала спокою.
— Що ти захворів.
— А він що сказав?
— Сказав, що провідає... Спи вже, годі тобі...
І Панас Юхимович знову заснув. І ще раз йому наснилася пшениця — як він її слухав у полі. І хоч виспався добре, піднялися, коли вже й день розгулявся,— голова була, як казан. І незатишно, тоскно на серці.
Софонька того ж дня закомандувала: вертатися додому! Не піддавалася на вмовляння свекрухи, яка благала пожити хоч тиждень,— ні, ні, вони не можуть ніяк! Там же яблука-груші достигають, ще хтось обтрусить. І взагалі, їм засиджуватись ніколи: погостювали, і досить. Панас Юхимович мовчав, після того, що сталось удосвіта, йому було байдуже: їхати зараз чи лишитися ще на кілька днів... Краще вже зараз: не міг уявити, якими очима дивитиметься, коли, з поля вернувшись, заїде Степан. Мати носила до машини клуночки й вузлики, ладна віддати їм усе, що тільки мала, а потім, прощаючись із сином, не витримала — ображено заплакала: "Набридло у мате
рі!" — "Ми що приїдемо, мамо!" — видушив із себе Панас Юхимович. "Ой, сипу, приїдете, та вже, мабуть, на мою могилу!" — "Такс й скажете, мамо!" — "Ви до нас приїжджайте!" — ласканеііько Софонька. Панас Юхимович глянув па неї так, як досі що не дивився...
Поспішно сів за кермо, крутонув ключа, газонув, аж смикнуло машину, погнав — тільки курява встала,— утікав, сам по знаючи, від чого і втікає. І коли за селом вибігла йому назустріч пшениця, обліпила з обох боків дорогу, його аж за горло здушило од відчуття непоправної втрати...
До матері більше не їздив, хоч не раз писав у листах, щоб чекала, найчастіше влітку, перед жнивами: довго не міг забути того єдиного дня, що провів із Степаном у полі. Та згодом спогад померкнув, і пшениця вже не тривожила вві спі, і село стало забуватися потроху,— аж коли це прийшов несподіваний лист од Г}айчикового сина, сколихнув, розбуркав забуте та приспане, і він заметушився: поїду!
Софонька не заперечувала: їдь. Тільки яблука спершу зберемо, та спродамо ті, що раніше достигли, бо вони саме тепер у ціні: день прогавиш — не один втратиш карбованець... їдь, Паню, їдь, хто ж тебе тримає, тільки підремонтуй спершу сарай, бо геть протікає... Та з майстрами треба домовитись, щоб швидше підключили до газової мережі, бо, гляди, па всіх і по вистачить, і тоді доведеться знову з вугіллям возитися... І Панас Юхимович, який був
уже й "Волгу" новеньку з гаража викотив, і масла долив, і підкачав повітря у шинах... Панас Юхимович одкладав, одкладав з дня на день, з тижня на тиждень, аж поки, повертаючись одпого разу з ринку, побачив ще на вулиці Софоньку.
— Ти куди?
— В магазин: хліба треба купити.
— Давай я сходжу.
— Я вже сама.— І гукнула йому в спину: — Там у нас гість.
— Гість?.. Який гість?.. — Гайочка аж зупинився: гості не балували їх своїми відвідинами.
— Сам побачиш. Спить у кабінеті.
Хот б це міг бути? Ганочка, хоч як напружував пам’ять, не міг здогадатися. Фронтових друзів давно розгубив: той помер, тому перестав відповідати на листи, бо все було ніколи, та й не знав про що писати. Про будинок, про Бес-сарабку, про сад?.. Отак відкладав, поки лист і зовсім десь губився... Софонька і подавно не листувалася: рідні не було, подруг не мала. Кілька разів написав ад’ютант, який жив за Уралом, нахвалявся навіть провідати по дорозі в Крим, на курорт,— помолоділа враз Софонька бігала по всьому будинку, прибираючи та витрушуючи; наготувала їжі, купила кілька пляшок коньяку,— ад’ютант так і не заїхав, прислав уже з курорту коротеньку листі-вочку, і дружина цілий день ходила сердита — не підсту-пися. Панас же Юхимович тихесенько впорався з коньячком: коньячок випивак, а чайок доливав. Ті пляшки, повні, й досі стоять у буфеті.
Тож це не міг бути ад’ютант, а втім, хто його знає... Тапочка, вже не в чоботях, а в капцях, сторожко піднявся на другий поверх, підкрався до кабінету. Завмер, прислухаючись,— там ні шелесне. Обережно натиснув ручку донизу, по міліметрові став одчиняти важкі двері дубові, та, як не стерігся, двері таки скрипнули, і по той бік обізвалися одразу ж пружини канапи, зачувсь якийсь порух. Ганочка вже сміливіше одчинив двері, одчинив і остовпів: на канапі, одкинувши ковдру, немов перенесений з далеких років війни, сидів рядовий Зайчик і дивився прямо на нього.
Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхимовича.
Сашко разюче подібний до батька: ті ж губи, ті ж брови, той же чубчик світленький на маківці, а особливо —
великі й беззахисні очі, повні якогось запитання напру-1 жепого...
Сашко не прогостював у них і повного тижня... В цьому була винна дружина, тільки дружина, Панас Юхимович не мав найменшого сумніву, і що Софонька потім не казала, він по вірив. І відчував: по простить їй цього до самої смерті...