Поснідавши, одягнувшись у батькове, вийшов надвір.
Світало. З сірого мороку виринали що сонні хати, збли-мували щойно освітленими вікнами, вікна скидалися на дитячі очі: такими ясними та чистими омивалися вогнями. Високі тополі наче струшували з себе залишки тьми; пориваючись до чистого неба, вони аж росли на очах, ставали все вищими й вищими; у передсвітанковій напруженій тиші щось тихенько потріскувало, щось наче вилущувалося, і то "щось" мало бути настільки приємне та радісне, що Панас Юхимович розсміявся, весь пронизаний передчуттям незвичайного. "Боже, як хороше! — подумав він, дивлячись щасливими очима й па хати, й па дерева, й на ясні та веселі вогні, що танцювали за вікнами.— А повітря яко!.. А повітря!.." Дихав і не міг надихатись: воно було аж солодке, якесь незвичайно чисте й бадьоре — з кожним подихом росяними світлими бульбашками струмувало по жилах. Не відчував ні дрімоти, ні втоми, наче й не сидів учора весь день за кермом, а потім до пізньої ночі за чаркою, голова була ясною та свіжою, м’язи ж грали під сатиновою татовою сорочкою. Погойдуючи вузликом з харчами, що їх зібрала мати, Панас Юхимович пішов до колодязя, схилився над зрубом, і колодязь дихнув йому в обличчя, зблимпув глибоким оком води. Гапочці захотілося дістати ту воду, відчути її смак на вустах, та чомусь не наважився розбивати настояну й добру пітьму, що наповнювала колодязь по вінця, він тільки погладив цямрину, доторкнувсь до відра: все було до щему знайоме, все мов чекало на нього всі оці роки, чекало мовчазно й терпляче,— Гапочка щасливо зітхнув і пішов до воріт. І тільки підійшов, як у кінці вулиці, нагло роздерши світанкову сизь, зблиснули два вогняні ока, вдарили сліпучими променями, побігли навально, стелячи перед собою висвітлену до останньої сноришинки доріжку,— тишу розірвав гуркіт, сколихнув досі сонне село.
Скрипнули гальма, відчинились дверцята.
— Доброго ранку! Як спалося?
— Спалося гарно.
— Голова на плечах?
— Та мовби на місці...
— То лізь до машини!
Панас Юхимович сів у газик, та не встиг і вмоститись як слід, а вже машина рвонула з місця. Мчала, аж мелькали хати, аж повітря свистіло, шарпаючи боки брезентові, аж колеса на поворотах вищали: "Ти завжди так їздиш?" — закричав весело Гапочка. "А що?" — "Київської міліції на тебе немає! Шістдесят кілометрів — забув?" — "То у вас — шістдесят, а у нас, як у космосі!" — зблиснув зубами Степан та й заклав машину в такий божевільний віраж, що Гапочка за дверцята вхопився. "Чи не льотчиком був па війні?" — поцікавився, коли вийшли на пряму. "Бери вище — танкістом!" — "Тож-то ти кожну хату протаранити хочеш!" — "Га-га-га!" — засміявся потішено, а машина вже вся аж тремтіла, набираючи швидкість космічну.
Вискочили з села в поле, у степ, що йому кінця-краю немає. Зупинив різко, скомандував:
— Вилізай!
— Чого? Довкола ж ні живої душі.
— Пшеницю послухаємо. Давно, либонь, не чув?
Вийшли з машини, одразу ж пірнули в тишу: предковічну, на століттях настояну, безмежну, безмірну: лилася, здавалося, з неба, з неймовірно далеких світів. І в тій тиші, в урочистій достиглості стояла пшениця. Колосок до колоска, стеблинка в стеблинку, па чистій, паче крізь сито просіяній ріллі, вона вся відсвічувала золотом — не мертвим, холодним металом, а теплим, пругким, животрепетним,— Ганочку так і потягнуло ввійти, відчути всім тілом ласкавий дотик колосся, але він стримався, бо уявив, скільки стебел буде розтоптано, скільки колосків не зведеться з землі. Підійшов упритул до живої стіни, доторкнувся до тугих колосків, і вони, нагинаючись пружно, задзвеніли, і той дзвін передався па іпші стеблинки — покотився до самого обрію.
— Чуєш?
Гапочка лише кивнув головою — говорити не міг.
Степан обережно зірвав колосок, так обережно, наче боявся його поламати, поклав на долоню — темну, натруджену, всю в мозолях, і долоня враз омилася ясним та лагідним світлом.
— Ну, послухали, іі досить!
Колосок пе килу" додолу — поклав до кишені. Насунув на очі картуз, сіп за кермо.
— Сідай же! — трохи здивовано.
А Гапочка все ще стояв. Гайочка все ще не міг одірватися од пшеничного моля. 1 Степан, коли Панас Юхимович нарешті поліз до машини, співчутливо спитав:
— Нзяло за живо?
Панас Юхимович лише кивнув головою.
Отак, брате, іі зі мною було. Добирався додому з війни наче іі нічого... Кордон переїхав — веселився, ще й виспівував... Л як побачив піпепицю, як підійшов —■ так у мені все й перевернулося... Стою й плачу. І нічого з собою не вдію. Соромно було й признаватися...
Гапочка повернувся в село, коли зовсім стемніло. Виліз із машини — руки-ноги тремтять. І голос аж охриплий од втоми.
— Так заїхати й завтра?
— — Наїжджай.
Степан, як під’їжджав, просигналив: привіз вам, мовляв, чоловіка і сина. Та вони й без того почули: виглядали, мабуть, з обіду. Соня так і вибігла з хати: "В тебе є совість?.. Я тут уже не знала, що й думати!.." Мати винесла кухоль і біли іі рушник: "Умиєшся, сину?" — "Давайте вже я!" — Соня сердито. Зливала на плечі, на голову, все ще дорікаючи. Панас Юхимович з насолодою ухкав, однирхувався, розтираючи боки й груди,— давно вже не відчував такої солодкої втоми.
— Що ж ти там хоч робив? — поцікавилася вже за вечерею дружина.
— Я, Софонько, пшеницю збирав... Комбайном.
Комбайном? Знайшов дивину! Софонька ніяк не могла
второпати, чому в нього таке щасливе обличчя, і непокоїлась, щоб вігі часом по захворів. Цілісінький же день проти сонця смажитись!
— Напікся — і діткнутися не можна! — Це вже коли полягали спати.— Ось я твоєму Степанові дам!
Гапочка ж непорушно лежав, блаженно розкинувши руки та ноги. Не хотілося ні говорити, ні думати навіть: перед очима все ще стояла пшениця. Пливла, насувалася, текла крізь нього. І, вже засипаючи, вже майже марячи, намагався пригадати, що ж на нього чекає таке радісне...
Хоч Степан і заскочив, як обіцяв, Гапочка не поїхав з ним у поле: збунтувалася Софонька. То спала: стрі-
Ж
ляй — не розбудиш, а це схопилася, ледь він ворухнувся:
— Куди?
Панас Юхимович, що саме вивільнявся обережно з-під ковдри, так і застиг.
— Пора уже, Софонько...
— Нікуди ти не поїдеш! Не вистачало, щоб тебе параліч розбив!