Ганна переносила Якова Давидовича на день під піл: туди, подалі, під стіну, і діти, раді нагоді, весь майже день товклись коло нього. Впізнали, бач, дядю одразу... Ганна їх пе гнала: все ж хворому якась та розрада, тіль-ки наказувала: "Ви ж, як хто зайде, сидіть і не
дихайте!") ...Вдень Якову Давидовичу мовби легшало,— то з дітьми щось гомонить, то дрімає, тільки іноді, як, мабуть, засне, вирветься стогін. "Що там у вас?" — нахилиться стривожено Ганна. "То я так, пані Ганю... Не хвилюйтесь, прошем пані..." — "Будемо зараз обідати. Я вам молочка підігріла". Ходила по молоко до сусідів, бо свого не було, для дітей, казала. І можна сказати, що й не брехала: Яків Давидович лежав дитиною хворою, тільки й того, що не вередував та по плакав. "Мені вже добре, пані Ганю,— озивався щоразу.— Вже легше... Не крайте, прошем пані, вашого серця". Ллє ж як пе краяти, коли жалко людину до сліз! І помочі пі від кого чекати. Лікарня заіхрита, лікарі пощезали: вмирай — пе докличешся, за марганцівкою Ганна замалим не все містечко оббігала — для дитини, еге ж, навіть до старости потіснутись наважилась, що й об’явився недавно. Сказав, що немає, сказав везти до Києва, там наче лишились лікарні. Та куди ж ііого везти? Німцям у руки? На вірну погибель?.. Виміняла Ганна пляшку самогону, хустку не пожаліла, хоч і проклинала потім: "Щоб же тобі моя хустка та вилізла боком!" — виміняла та перваком отим і обходилася: все ж убиває бактерії. Перев’язувала, обтирала сукровицю на рані страшній рваній, а шкіра ж гаряча, шкіра ж вогнем горить, і стопу так рознесло, далі нікуди...
Та вдень ще сяк-так, вдень мовби легше, а вночі...
Щовечора переносила на ніч на лаву: здавалось, що під полом, у тісноті, йому вже й дихати нічим. Він уже звик, не соромився: обіймав за шию довірливо,’і такий жаль проймав іноді Ганну, що отак усю ніч з рук його й не спускала б, як малу дитину нригойдуючи. Тільки б йому хоч трохи полегшало... Тільки б пішло на поправку... Вкладала в постіль, ковдру підтикала під боки, питала, чи зручно лежати ("Дякую, пані Ганю! Що я без вас і робив би!") Лежала, прислухалась, чи не ворушиться, а прокидалась посеред ночі... Якраз повен місяць у вікна світив, видно, як посеред білого дня... Просиналася Ганна, а він уже й не лежить. Сидить, хитається маятником... І стогне крізь зуби... Тихесенько, щоб їх не побудити.
Перевівся на ніщо, обличчя пожовкло, як у мерця, губи потріскались, білою смагою взялися. І весь — горить.
Врешті сказав... Ганна саме розмотала ногу, шкіра вже чорна, у плямах зелених, дух, як од м’яса гнилого... Звівся на лікті, роздивляючись ногу уважно, начебто вже й по свою, потім сказав:
— Доведеться, пані Ганю... таки відрізати...
— Що відрізати? Бог із вами! — жахнулась Ганна.
— Ну, тоді доведеться померти... Гангрена ж...
Ганна сама бачила, що не іграшка, недарма ж працювала в поліклініці. Хоч і прибиральницею, але надиви-лась-наслухалась усякого. Тільки хто ж буде різати?.. Хто?! Це ж не дерева шмат одпиляти — по живому!..
— Може, якось обійдеться... Ось я ще самогонки дістану, частіше промиватиму...
— Ні, пані Ганю... Вже ніщо не поможе... Повірте мені...
І Ганна повірила: не поможе ніщо. Такс в нього в ту хвилину було обличчя.
— Тут, пані Ганю, тільки ви... Та не так воно й страшно... г
Він, виявляється, все вже обдумав. Примітив сокиру, що нею Ганна дрова рубала. Та щоразу до хати заносила, щоб хто не вкрав. Сокира важка, замашна, Ганна, відколи лишилася сама, так наловчилась, що будь-який пеньок за одним махом навпіл розвалювала.
— Раз тільки добре махнути... Я, пані Ганю, й незчуюсь...
— Не можу!.. Й не силуйте!..
Аж головою мотала.
— Воля ваша, пані... Чи ж я кого силую...
Одкинувсь на подушку, ще й очі заплющив. Наче вже
й неживий.
— Ви ж кров’ю геть зійдете!—терзалась Ганна.
Очі знову розплющились, губи ворухнулись в натякові
на усміх (як ще міг усміхатись!):
— А джгут, пані Ганю, нащо?.. Затягнемо — кров і не скапне...
— Ні, не зможу! — застогнала Ганна.
— Що ж, пані Ганю, хай буде як буде... Пробачте, що завдав вам стільки мороки...
Господи, він ще й пробачається!.. Та де вона взялася, оця кара господня?!
До обіду ходила сама не своя. Прислухалася: стогне? не стогне? Здавалось весь час, що вже помер. І нога його — перед очима. І сокира муляє очі. Не витримала: винесла в сіни, пожбурила в закуток — все одно весь час думка про неї.
— Ну, як вам? — спитала, обід подаючи. На чудо лишилось тільки й надіятись.
Не відповів. їжу не попробував навіть: ложка лишилася суха.
І тоді зважилась Ганна: гірше не буде!
Хустку на голову, тугіш обв’язалася, на дітей сердито нагримала:
— Сидіть мені тихо! І пе відчиняйте пікому, поки я вернуся.
Вийшла в сіни, підібрала сокиру, попесла. Йшла вулицею і здавалось, що всі па сокиру її тільки й дивляться. Виглядають навіть у вікна. Од того тільки міцніше губи стискала.
— Здрастуйте!.. Погостріть ось сокиру.
— А що, затупилась?.. Наче недавно й гострив...—
Узяв, лезо пальцем пробує, задира догори обличчя: вдвічі нижчий од Ганни — без ніг. Через те й війна обійшла стороною: лишився один па всю вулицю. Ножі-сокири
гострить, шибки вставляє, черевики лата, чоботи — па всі руки майстер. Живе без ніг, мовби не дужо тим і журиться. Дітлахів повну хату пасинав, і Люба, жінка його, знов горбата попереду.
Ганні ніби трохи й од серця одлягло. Можна з однією ногою жити на світі. Можна...
Крутила точило, а перед очима нога гойдалась. Розбухла, страшна. І вже здавалось Ганні, що поки повернеться, то буде пізно. Не поможе й сокира...
-т— Досить,— сказав майстер. Узяв брусок, поводив, знову лезо пальцем попробував.— Сама рубатиме. Голитися можна...
Прийшла Ганна додому — сокиру в сінях сховала: не могла в хату заносити.
Хай уже як діти поснуть...
І поки стемніло, не знала, куди себе діти. Лице геть стягнуло — шкіра боліла. Як подумає — душа холоне...
Вклавши дітей, нахилилась під піл:
— Ну, йдіть... Ідіть уже, як надумались! — Наче він міг ходити.
Він обійняв її за шию довірливо (рука як вогонь), і Ганна його прямо в сіни й однесла. Тут уже горіли два бликуни, на долівці послана ряднина біліла, простирадла подерті, щоб було чим перев’язувати, рушник полотняний на джгут і добрий цурпалок — закручувати. Все приготувала Ганна, не забула нічого: втягла навіть дривітшо, на якій дрова рубала, і миску з самогоном поставила. Опустила його на ряднину, подушку підмостила під голови (він гаряче, вдячно глянув їй у очі — Ганна ледь утрималась, щоб не розридатись — губу вкусила щосили... "У вас, пані Ганю, кров на губі..." — "Лежіть уже!" — гримнула: од солоного присмаку її так і занудило). Підкотила під ногу дривітню: "Де рубати?.. Отут?.." — "Ось тут, пані Ганю,— показав трохи нижче коліна.— А джгут ось тут... Стягуйте, не жалійте..." Не жаліла, щосили закручувала. "Годі?.." — "Годі..." Нога нижче джгута швидко біліла, ставала мов кістка. "Хоч не дивіться! — простогнала.— Очі закрийте!" Він слухняно заплющив очі, зібгав ковдру в руках: лежить не ворухнеться. Ганна вхопила сокиру, вмочила в самогон, підпалила: синій вогонь розливсь по металу, скапував вогняними сльозами донизу,— розмахнулась, опустила щосили, і нога метпулась їй навстріч...