— Ану, давай послухаємо маму... Як мама диха... Ану... А тепер послухай мене... Ось сюди тули... Бачиш, які в мене ребра? А де твої реберця?.. Ану, давай послухаємо удвох...
1 цяцьок навіз повну шафу: як зарплата, так і їде до Києва. Одчинить — в дитини й очі розбігаються. Заграється — не помітить, коли його лікар і вислуха. 1 частенько бувало: виводить мати од лікаря, а воно йде і цяцьку до грудей притиска. Не хотіло розлучатись нізащо!
— Так піякої зарплати не вистачить! — дорікала Ганна не раз.
— Вистачить! — махав безтурботно рукою.— Мені, пані Ганю, лиш би швидше видужували...
— Глядіть самі не захворійте! Он скоро осінь надворі, а ви все у плащику. В чому ходитимете, як морози ударять?
— Коли, пані Ганю, ще ті морози...
Чудний чоловік! Ну, зовсім не дбає про себе. І вже подумує Ганна, що доведеться таки по-справжньому взятися за нього. Щоб не пішов у зиму роздітий. Чи воно всі чоловіки отакі безголові? Он її Іван: поки вона, Ганна, не нагадає, сам нізащо не додумається. Так і ходитиме з душею розхристаною.
Майже за два роки Яків Давидович охмолостався трохи: звик до наших порядків, а паші люди до нього. Навіть паспорт отримав: "Отепер я повний совіт!" — хвастайся Ганні. Не відучився лише жінок називати "панями", а чоловіків "панами". Через те його ледве на той світ не спровадили. В Києві на початку війни. Повертався додому та на вокзалі й назвав когось паном.
— А-а, попався, німецький шпійон!
Поки розібралися, навішали "ліхтарів", ще й по шиї надавали.
— Ну, пані... Ну, пані... Коб на фронті так воювали! — розповідав потім Ганні.
Мав пагоду подивитись, як і на фронті воюють: у кінці липня, вже після того, як Ганна одержала похоронку, пішов Яків Давидович в армію.
Оті троє, що принесли Якова Давидовича, попереджали, прощаючись:
— Ви ж глядіть: нікому ні слова! А то й лікаря згубите, й самі смерть знайдете!
Ганна й без них знала, що її жде, коли знайдуть Якова Давидовича. Бачила вже у центрі, біля вокзалу, отакенну об’яву: хто здумає дати притулок воїнам Червоної Армії чи не повідомить про них в комендатуру німецьку, того чекає сувора кара, до розстрілу включно. Написано наче й по-нашому, а таким духом жорстоким, чужинським од неї війнуло, що й душа скрижаніла.
— Та-ак, ці жартувати не люблять! — сказав якийсь дядько. Сказав та й інамоть-інамоть поза спини: ану ж, хто почув небажаний!
"Добре ж, що ніхто їх не бачив!" — подумала Ганна. Не так через себе подумала, як через діток маленьких. Німці ж, розказували, і дітей не жаліють.
Так що Ганна знала й без них: знайдуть Якова Давидовича — і йому, і їм не жити на світі. Знала, однак не повернувся язик сказати, що несіть деінде, в мене ж діти малі,— як почула оте "пані Ганю", як упізнала, так і зрозуміла одразу ж... усім єством своїм відчула: не віддасть його, хоч би й забирали!
Як вони пішли (квапились так, що й картоплю їсти не стали: по кишенях розсували), Ганна мерщій хустку-ков-дру на вікна, щоб не заглянула яка личипа лиха, каганець засвітила, ще й дровець до печі підкинула, бо треба ж було й воду нагріти, й на вечерю смачніше щось зготувати... Ганна моталась по хаті з вогнем у печі наввипередки, і ніколи їй було думати, що на неї чекає попереду.
— Завдав я вам клопоту,— сказав Яків Давидович, та й став зводитись, па лікоть спираючись. Тіні на обличчі ііого поповзли донизу, видовжуючись, і від того він старішав на очах.
— Лежіть уже! — прикрикнула Гашта па нього: злякалась, що віл хоче стати па покалічену ногу.— Ось умию та постіль налаштую...— Ганна вирішила послати поки що тут же на лаві. Лава широка, не звалиться, а до ранку, дасть бог, ніхто вже не зайде. А там буде видно. Там уже Ганна щось та придумає,— Де ж це вас прихопило? — спитала його жалісливо.
— В санбаті... Осколком...— Яків Давидович таки сів, па ноші руками спираючись. Глянув па обмотану ганчір’ям ногу, сумно сказав: — Отак не повезло, пані Ганю...
— Ну, якби тільки того й горя! — заперечила Ганна.— Люди он голови гублять...— Згадала похоронку одразу ж, в очі вдарило гаряче. Переборола себе, невидимі сльози ковтнула, заходилась коло постелі.
— Як я, пані Ганю, трохи поправлюсь, так і піду,— сказав винувато Яків Давидович.
— Лежіть уже! — прикрикнула Ганна.
А про себе подумала: "Куди вже тобі, бідолашному, йти!"
Поралась до пізньої ночі. І вмила, й нагодувала, й роздягла та роззула — скинула чобіт єдиний й розмотала оте жахливе ганчір’я, наскрізь кров’ю просочене,— не стільки розмотувала, скільки дерла, і він знову ліг, так йому, мабуть, боліло, і піт заливав йому очі, і білків уже не видно було, лиш величезні зіниці. "Може, хватить?.. Може, на завтра лишимо?.." — питала Ганна, сама свідомість ледь не втрачаючи,— тріщить, наче скрикує. "Деріть!.." — хрипів він крізь зуби і відкидав назад голову, тілом усім напружинюючись. "Господи, за що така мука людині!" — Ганна вже наче з себе шкіру здирала, в неї й серце заходилось, а ганчір’я ж оте — як залізо!.. Оддер-ла нарешті усе... "Крові багато?" — спитав. Лежав — голови не міг звести. "Та ні, більше сукровиця..." — "Добре було б чимось промити... Марганцівкою..." А де марганцівка в Ганни? Самогонки пляшка була, самогонкою можна б, та й ту німці знайшли — до краплиночки видудлили... "Тоді хоч окропом..." Вистудила трохи окріп, обережно промила (стопа синя, набрякла балабухою, а над гомілкою рана до кістки), перев’язала простирадлом подертим, йому наче трохи й полегшало. Тільки блідий, аж спитий. ї очей уже зовсім не видно. Мерехтять десь під лобом.
— Спасибі вам...— шепотів.
— Спасибі скажете, як видужаєте! — Ганна вже веселіше: слава богу, найстрашніше позаду лишилось.—
А тепер беріть мене обіруч за шию,— схилилась над ним,— я вас на постіль перенесу... Обійматись хоч вмієте?
Отака Ганна: і в біді пожартує!
— Може, пані, я сам?
— Беріть уже! — майже сердито.— Не бійтесь, до вінця не понесу.
Підняла обережно, понесла, як дитину, на лаву. Він, притихлий, довірливо тулився до неї — колов щетиною щоку.
Як не старалась Ганна, що не робила, Якову Давидовичу ставало все гірше й гірше.
Вдень ще мовби й нічого, тільки вряди-годи вирветься стогін з-під полу (щоб не застав хто чужий та лихий,