— Полотуха... Хто ж іще!.. Слухати не захотів!
Дружина взялася втішати — Василь Гнатович махнув
лиш рукою. Махнув та й пішов мовчки до спальні. Скидав важкий, нагрітий сонцем костюм, знущався сам із себе нещадно та зло: "Наряджався, йолоп нещасний!.. До кого!.." Перед очима знову випливла одвериена від нього постать ІІолотухи, розуміюча усмішечка Івана Івановича, жалісливий погляд Рієлі й веселі, нахабні очі Бузде. Застогнав від приниження, забракло повітря, шарпонув щосили краватку, пожбурив під ліжко.
Вранці спитав дружину:
— Не знаєш, де в нас папір?
— Який?
— Та звичайнісінький! Отой, що писати.
— Навіщо він тобі здався?
— Треба! — Все вона хоче знати! Що за звичка дурна! — То скажеш чи самому шукати?
— Зажди, дай подумати... Десь я його заховала...
— Ти завжди все ховаєш! Не дошукаєшся потім.
Ліна ще трохи подумала, потім відчинила шафу з білизною. Так і є, знайшла куди запхнути — в білизну! ■Niira ж тим часом дістала пачку білих аркушів.
— Цей?
— Цей. Який же іще.
Дімиров, КИ. II
Поклав на журнальний столик, що стояв між двома кріслами, став шукати ручку.
— Ручки не бачила?
— Якої?
"Господи, і тут їй пояснюй!"
— Отієї, що писати!
— Так у тебе ж в кишені. У піджаку.— Кинулася знову до шафи, щоб, мабуть, дістати, та Василь Гнатович зупинив:
— Я вже якось сам. Ти краще сніданок готуй.— Дружина його дратувала, волів лишитися сам.
Ліна вийшла нарешті, Василь Гнатович дістав кулькову ручку, провів на папері. На білій поверхні лишився ледь видимий слід, паста, мабуть, загусла,— Василь Гнатович черкав і черкав, поки подер папір, і вже за сніданком спитав дружину:
— В крамницю не йтимеш?
— Йтиму. А що?
— Купи стержні до ручки. Тільки попробуй, чи пишуть.— Міг би піти сам, це не так уже й далеко, але при одній лише думці, що він зможе зустріти Полотуху або Буздс, його пересмикнуло. Сьогодні знову протупотіли під вікнами: "спортсмени", п’ятолизи нещасні!
Слухаючи той тупіт, пригадав Василь Гнатович, як два роки тому чи, може, й раніше допомагав купувати головбухові черв'яки коло мосту через Дніпро. Полотуха тоді саме став рибалити, бо десь вичитав, що так ніщо не зміцнює нервову систему, як година чи дві, проведені коло річки з вудкою. Полотуха вставав щосуботи й щонеділі ще затемна, і вони всі схоплювались, боячись запізнитися, всі до одного схоплювалися: й головний інженер, і головбух, і він, Загурко, не кажучи вже про Буздє, і гибіли щосуботи та щонеділі над річкою, нервові системи свої загартовуючи. І Кліпчонко, головбух, який риби терпіти но міг, радів пайголосніше, коли висмикував окунця там чи пліточку.
Йому ж і перепало найбільше.
Якось серед тижня вони вдвох поїхали до міста: Кліп-ченко — в банк, Загурко — в управління. Домовилися зустрітися па Хрещатику, біля метро, щоб разом повертатися додому. Зустрілися, спустились по ескалатору, і тут Кліпчонко пригадав, що директор доручив йому купити черв’яків. Та не простих, дощових, що їх можна було накопати па вгороді вдома, а "веселих хлоп’ят" —
таких собі хробачків, які невпинно ворушаться: видовище не для людей з нервами слабкими, особливо коли тих "хлоп’ят" повен таз. Кліпченко ж на черв’яка й дивитися не міг, він і рибу ловив на жучків та на хліб, його корчило, коли бачив, як вправно директор насаджує па гачок черв’яка,— признався якось Загуркові, що його ще в дитинстві старші хлопці нагодували черв’яками. Набрали пригорщу та й натовкли повен рот.
— Василю Гнатовичу, голубчику, купуйте вже ви! — просив у вагоні.
Вийшли з метро, спустились до води. Береги тоді ще не були закуті в граніт, і коло води, на піщаному березі, під густими кущами верболозу юрмився базар — рай для рибалок. Що тут тільки не продавалося: вудлища, гачки, волосінь, струни сталеві й мініатюрні дзвіночки, грузила — все, що потрібне було для рибалок, несли сюди й продавали, звісно, по ціні значно вищій, аніж державна. Со — "це вам не фабричне, а штучне: не нідведе й не порветься!" Та ще й до того ж останнє слово риболовецької техніки. Але не коло того начиння товклося найбільше народу, не до нього поспішали рибалки, а до тих, що сиділи коло самої води,— черв’якових магнатів, хробакових рокфеллерів. Рибалки їх знали в лице й по імені, а декого шанобливо називали тільки по батькові й розповідали про них легенди: що й черв’яки в них якісь особливі, біс його зна, на чому й вигодувані,— риба клЮе мов божевільна, не встигнеш і гачка опустити у воду, а вже отакий в’язь чи лящищо. І, звісно ж, до тих, що по батькові, товклося найбільше народу.
Василь Гнатович не попхався в натовп — підвів головбуха до чоловіка, що сидів під верболозом. Чоловік, балакучий, веселий, з носом-перчиною, дихнув їм назустріч таким, аж закусить захотілося, вправно став набирати порцію "веселих хлоп’ят", ще й вихваляти:
— Та черв’ячки ж!.. Сам би їв, аби не дорогі!..
Кліпченка одразу ж і занудило: очі його побіліли, а
рот розтулився й стулився, мов у рибини, яку витягли з води на повітря.
— Потримайте! — простогнав до Загурка, і не встиг Засиль Гнатович підхопити портфель, як головбух метнувся в кущі.
Коли їхали додому, намагався тримати портфель од себе подалі.
Василь Гнатович пригадав цей випадок, пригадав і по-35
сміхнувся нехороше: не жалів ніскільки сусіда. Він уже знав, що мав робити: надумався протягом оцієї ще одної ночі безсонної. Та й учорашнього дня, коли повернувся, повний образи, з контори заводу. Чекав нетерпляче дружину.
Загурко зроду-віку не писав до редакції. Та й взагалі но любив писанини. Навіть листи писав неохоче: відкладав до останнього. Коли єдиний їх син ще служив у армії, на Далекому Сході, то дружина, було, попросить, щоб озвався хоч словом. "Ти ж написала, чого ще?" — сердився. І не тому, що був байдужий до свого одинака: сина любив і пишався ним дуже, але писати листи Василь Гнатович вважав справою зовсім несерйозною, навіть пустою. "Та чи ти за ним не скучаєш ніколи? — не раз докоряла дружина.— Чи тобі й розповісти вже синові нічого?" — "Скучаю, чого ж. От приїде, тоді все й розповім".
Син тепер навідувався якщо не щотижня, то двічі на місяць обов’язково. Але й тоді між батьком та сином не було ніяких розмов. "Ну як, сину, діла?" — "Та мовби, тату, нічого". І добре, і досить, і задоволені один одним. То в жінок роти не затуляються з ранку до вечора. Та й що од них ждати: сороки!