Нарешті, одірвавшись од стовпця, став спускатися з ганку й одразу ж побачив Валько. Завмер, пильно дивлячись на жінку, що наближалася,— вже пізно було ховатися, майже вже поруч... Х-ху, не вона, слава богу! Витер мокре чоло, але спускатися передумав: ану ж, і справді з’явиться дружина Валька!.. Та що це таке: вже й надвір по вийти. А вони собі бігають... Вони, бач, ні в чому не винні... Вони, бач, чистенькі, їх, бач, не проклинають, не лають... Загурка аж запекло, знову піти до жінки Валька. Піти, розповісти усе. Щоб знала — не думала, що він один винен у всьому. Хай проклинає не його — Полотуху. Бо хто ж, як не Полотуха, долю путівки й вирішив! І хіба він не пробував заперечити директорові, хіба не казав, що путівка виділена Валькові? Валькові, а не Буздє! І слухати, бач, не схотів. Та й коли було таке, щоб вій, Полотуха, когось слухав?..
Василь Гнатович пригадує раптом, що Полотуха пообіцяв дістати путівку Валькові. І ще пригадує, як у лікарні перед операцією, коли його провідав сусід, головбух Прокіп Дмитрович, вій його просив нагадати Полотусі про Валька. Так, так, просив, пам’ятає тепер добре, бо не дуже надіявся, що директор сам згадає про путівку.
Тож нагадував сусід чи не нагадував?
Вже надвечір, побачивши у вікно сусіда, вийшов до нього в двір.
Прокіп Дмитрович довго не міг зрозуміти, про якого Валька йдеться і що за путівка.
— Та Валькові, отому, що помер,— нервувався Василь Гнатович.— Я вас просив, пам’ятаєте? — Найбільше боявся, що Прокіп Дмитрович так і не второпає.— Пригадуєте?
— Та щось наче пригадую,— відповів непевно сусід.
— Ви пообіцяли нагадати директорові...
— Ну, якщо обіцяв, то нагадав. Ви ж мене знаєте.
— Тож нагадували?
— Нагадував, звісно ж, нагадував!.. Та чого вас ця путівка так непокоїть? Коли те було, чоловіка вже й на світі живого немає...
"Отож-то й воно, що немає!" — хотів сказати Загурко, та промовчав.
Зрештою вирішив сходити до Полотухи. Може, директор не забув, може, діставав Валькові путівку, а той просто не дочекався та й ліг на операцію. Могло ж таке бути! Загуркові дуже хотілося, щоб саме так і було, тоді він сходив би ще раз до Валькової, пояснив би їй все: він не хотів помирати вбивцею її чоловіка. Принаймні в очах цієї жінки.
Поголився, одяг парадини костюм. Костюм теліпався, наче на вішалці, схудла шия сірником стирчала з великого коміра, Василь Гнатович затяг міцніше краватку і рішуче, насуплений (боявся, що дружина стане затримувати) вийшов із спальні.
Хоча б застати директора!
Неля нарядилася сьогодні в спідничку, чи не з татової краватки пошила? Але Василь Гнатович не сказав їй цього разу й слова: не до того було. Витираючи хусткою мокрого лоба, задихаючись від огидної слабості, нетерпляче спитав:
— Данило Григорович у себе?
— У себе, тільки воші зайняті! — Неля якось перелякано дивилася па Василя Гнатоїшча. "Звикай, дочко, вже недовго",— всміхнувся сумно Загурко.
— Нічого, я почекаю.— Василь Гнатович сів на єдиний стілець, що стояв перед Нелею, одкинувсь на спинку. Й очі заплющив од полегшення.
— Нарада? — спитав згодом Нелю.
— Ні... Там Іван Іванович.
Головний інженер! Цей як засяде — не дочекаєшся. Засиль Гнатович порипів неспокійно стільцем, спитав, чи давно той зайшов до Полотухи.
— Якраз перед вашим приходом.
Ну, це надовго!
— Нелю, дитино моя, заглянь до Данила Григоровича: може, прийме! Я на хвилину.
І щось таке було в обличчі Загурка, що Неля звелася одразу ж з-за свого секретарського столика.
Двері за собою причинити забула, і Василь Гнатович чув, як Неля спитала директора, і невдоволенні голос Полотухи:
— Чого йому?
Неля відповіла зовсім уже тихо. Полотуха сказав ще сердитіше:
— Ну, пусти, якщо вже прийшов! — Лаявся, мабуть, саме з головним інженером.
Василь Гнатович задихнувся від образи. Хотів уже піти геть, та одразу ж згадав Валькову дружину й стримався. І коли Неля тихо сказала: "Заходьте",— він звівся й зайшов до кабінету.
— Даниле Григоровичу, я на хвилину.
— Знаю. Кажи.— Полотуха нетерпляче постукував пальцями — не запросив навіть сісти, хоч бачив же, що той ледь тримається на ногах. Круглі очі дивляться прямо й строго, губи певдоволено зімкнуті.
— Даниле Григоровичу, я в справі Валька.— Василь Гнатович хвилювався і сердився на себе за те хвилювання.
— Якого Валька?
— Отого, що помер... У лікарні... Що ви йому обіцяли дістати путівку...
— Нічого я не обіцяв!
— Як не обіцяли?! —задихнувся Загурко.— Ви ж самі наказали оддати Валькову путівку!
— Нічого я не наказував! — перебив різко директор.— А якщо і сказав, то не треба було віддавати. Ти ж був головою фабзавкому, тобі треба було й вирішувати. Звикли ховатися директорові за спину!
— Але ж ви наказали!..— Василь Гнатович обернувся до головного інженера, тукаючи підтримки, але той сидів з таким виглядом відсутнім, наче нічого не чув і не бачив.
— Ну от що,— втратив терпець Полотуха,— у нас тут невідкладне питання, а ти із своїми покійниками! — і натиснув кнопку.— Нелю, не пускати більше нікого!.. Так на чому ми зупинилися?— звернувся до головного.
Іван Іванович почав щось говорити — Загурко вже нічого но чув. В голові шуміло, дзвеніло, гойдалися стіни. Боячись, що він ось-ось упаде, Василь Гнатович все ще знайшов у собі сили спитати:
— То ви мені так нічого й не скажете?
І ! олотуха не повів навіть вухом — розмовляв з головин м інженером.
Вийшов з кабінету Загурко — наче обпльований.
— Я ж вам казала...— почала ображено Неля, та, глянувши на нього, кинулася до графина: — Дати води?
— Не треба,— відповів Загурко.— Вже напоїли...
І тут до приймальні, щоб зовсім доконати Загурка, влетів бадьоро Бузде.
— Фізкульт-привєт! Как жість молодая?
Василь Гнатович з ненавистю глянув у блакитні очі Бузде, квапливо вийшов з приймальні. "Шакали!.. Ну й шакали! З’їли чоловіка, і ні крихітки каяття! — В ньому все так і кипіло, він зуби зціпив, щоб не застогнати. Ніколи, здається, ще не палав такою ненавистю, як до По-лотухи й Бузде.— Вони, бач, не винні... Ні в чому не винні... Все па мені. Отак у вічі брехати!.."
Вдома не витримав — поскаржився Ліні:
— От — як собаку прогнав!
— Хто? — вражено Ліна.