— Ще висплюся. Вранці своє доберу.— При самій лише думці, що вранці вона спатиме скільки захоче, Варя аж очі заплющила солодко.
Та поспати вранці не дала вже сестра: прийшла, ледь розвиднилось. Йропгльопала босими ногами по фарбованій підлозі, стала над ліжком: з-під короткої сорочки витикалися довгі маслакуваті ноги.
— Можна до тебе?
Швиденько залізла під ковдру, наче боялася, що її от-от проженуть, посопіла од задоволення. Обернулась обличчям (голови їхні лежали на одній подушці), впритул дивлячись у вічі сестрі, поцікавилась:
— Тобі страшно було на війні?
— 1Н, не страшно,— розсміялася Варя: сон її остаточно розвіявся.
— Я теж не боялася б! — відповіла переконано Ніна: чисті очі її дивилися дуже серйозно.— Знаєш, як страшно було, коли нашу вулицю бомбило? А я не боялась ніскілечки!
Потім спитала:
— Ти в німців стріляла?
Варя відповіла, що ні, не стріляла. Ніна кивала головою: іншого, мов, вона від сестри й не чекала, сказала з неприхованим жалем:
— Мене там не було!
Полежала мовчки, уявляючи себе, мабуть, па фронті, потім її гладенького лоба ледь помітною зморшкою прорізала нова думка:
— ІЗ тебе груди не болять?.. А в мене, знаєш, як, буває, болять! — похвалилася гордо.— Я аж злякалася спершу: думала, що паривають... А в тебе хлопець був?
— Не було.
— Ні, там, на фронті! — "Звісно ж, що після операції в тебе хлопця буть не могло!" — говорив весь її вид. Пискнула, з головою пірнула під ковдру: в дверях з’явилася мама.
— Нінко, я тобі що казала!
— Я вже, мамо, по сплю,— мовила весело Варя. Потяглася, звелася з ліжка.
У вікно заглядав червоніючий схід, шибки кришталево видзвонювали, простелена од порога килимкова доріжка вигравала всіма барвами.
"Ти, долю, будь тепер з нами!"
Коли б не оця мамина фраза, Варя, може, й погодилася б працювати в Києві. Це тепер половина містечкового люду їздить щодня туди на роботу: електричка, метро —
рукою подати. А тоді приміським поїздом поки до вокзалу дочмихаєш, а там ще трамваєм, а потім стільки ж додому: часу вистачало хіба що на те, щоб повечеряти похапцем та й одразу ж у постіль.
— А ви все ж сходіть, подивіться!
Варя аж головою крутнула, відганяючи од себе спокусу: знала "академічну" й так, заходила кілька разів перед війною. Зали — як у храмі, й тиша музейна. Тільки шарудять сторінки. Навіть вони, голосисті, нишкли: ходили навшпиньках. Про таке тільки мріяти: там працювати!
— Ні! — сказала Варя рішуче.— Посилайте в містечко.
— Ну, глядіть, щоб потім не прибігали проситись...
— Не прибіжу!
Бібліотека й справді була: ріж ноли й тікай! Через багато-багато років поклала породі мною сивенька вже Варя Юхимівна важкий альбом в оксамитовій оправі. Розгорнула першу сторінку, показала вилиняле фото:
— Ось з цього ми й починали.
"Оце" являло собою таку нужденну та ветху споруду, що я мимоволі пригадав хату, в якій народився наш великий Кобзар. Солом’яний дах, пошарпаний всіма на світі вітрами. Два віконця-підсліпки з старечими більмами. Двері, що в них увійдеш, хіба що в три погибелі зігнувшись. Стіни, що по вікна вгрузли в землю. І, напевне ж, долівка.
— Мало — долівка, ще й піч па півхати,— сказала Варя Юхимівна.— Тільки іі знай, що годуй. Попопила вона З мене крові! Як що, за санчата іі до лісу.
— Ви що, самі й дрова возили?
— Всяке бувало. Начальство тодішнє не дуже па бібліотеки зважало. Коли підкинуть дровець, а коли й забудуть. Книжки ж мовчать: не кричать, що замерзають,— пожартувала Варя Юхимівна.— Мерзнеш, мерзнеш, а тоді за сокиру, мотуз на санчата та й у ліс — гріти чуба.
— Як же ви самі справлялися?
— Діти ще помагали,— сказала Варя Юхимівна.— Мій найвірніший читацький актив... Як ви думаєте, хто перший до мене в бібліотеку прийшов?.. Ви знаєте, як я першого свого читача виглядала? Дівчина свого нареченого так, мабуть, не жде. То в одне вікно вигляну, то в інше, а вони все мимо та мимо... Аж чую, щось у двері шкребеться. "Заходьте!" — кричу, а в самої і в горлі пересохло. А воно знову в двері: торк-торк... Одчинила: два хлопчики й дівчинка. Читачі мої перші...
Ю А. Дімаров, кн. II
А перед тим кілька днів наводила сякий-такий лад. Попередній бібліотекар, він же й сторож у крамниці, чомусь вважав, що основна його функція — стежити, щоб на дверях висів справний замок. Є замок — із бібліотекою все гаразд. Тож дістав десь замчище, що й двері вгиналися.
— Ніхто не залізе! — похвалявся Варі, замок одмикаючи.
В темних сінцях стояв густий рибний дух.
— То ятери. Оно й сохнуть — не зачепіться глядіть.— Відімкнув уже менший замок.— Заходьте, тіки пригинайтесь. Збирався щось м’яке припасувати, щоб не так лоби набивали, та все не доходили руки.
В сторожа "не доходили руки" не лише до одвірків: у кімнаті пахло чим завгодно, тільки не книжками. На єдиному столі сиротливо стояла чорнильниця, чорнило в неї останній раз наливалось, мабуть, ще перед війною. Поруч валялася учнівська ручка з обламаним пером. Варя провела пальцем по столу і немов плугом проорала — стільки назбиралось пилюки. Глянула під ноги: долівка аж голосила за віником. Повела зором по стінах — стіпи були голі й брудні. З единого плаката підморгував, перевзуваючи чобіт, знайомий солдат: "Дійдемо до Берліна!" Варі плакати захотілось від того плаката веселого: пригадала, як умовляли її працювати в "академічці".
— А осьдечки й книжки!
Дві наглухо зачинені шафи. І два обов’язкові замки.
— Зараз одчиню.
— Не треба! — Присутність сторожа все більше дратувала Варю,— Залиште ключі, я сама.— І, коли він поклав ключі на стіл, спитала:
— А де формуляри?
— Формуляри? — закліпав сторож очима.
— Формуляри. Карточки, куди записують видані книжки.
— Так я не записував. Я по пам’яті.
Потім уже Варя довідалась, що сторож одмикав бібліотеку двічі на місяць. І щоб не так часто ходили, видавав одразу ж не менше десятка книжок. Бери оберемок і не приходь, поки не прочитаєш всі до одної.
— То я, мать, піду...
— Йдіть,— відповіла, не дивлячись на сторожа, Варя.
Але він усе мулявся. Врешті спитав:
— То ятери хай повисять? Як підсохнуть, я заберу.
— Забирайте зараз же! — сказала злісно Варя.— Не заберете — спалю!
— Ото, які ви! — сказав на те сторож. Ятери однак забрав. А риб’ячий дух ще довго гніздився в сінях.