— Здається, Валько. Я ж із нею й місяця не пропрацювала.
— Здається!.. Тобі все здається!
Прізвище йому не говорило нічого: на заводі було з десяток Вальків.
— А як його хоч звали, не запам’ятала?
— Якось кумедно, мов і не по-нашому.— Ліна аж лоба наморщила, пригадать намагаючись,— Ксаверій!
—Ксаверій? — Загуркова рука з ложечкою так і застигла.
— Ксаверій, еге ж! — закивала головою Ліна.— Наші ще кепкували: вибрала чоловіка, що натщесерце й не вимовиш...
Іще щось говорила дружина, але Василь Гнатович її вже не слухав: Ксаверій!.. Валько!.. Як він одразу не здогадався, що це міг бути тільки Валько!
— Од чого він помер? — запитав, щоб остаточно упевнитись.
— Щось із нирками в нього... Камінці, чи що... Ліг на операцію — під ножем і помер...
Камінці!.. Тепер не лишилося сумніву: це був той самий Валько! Він ще тоді здивувався: чоловік зовсім молодий, а обличчя жовте й брезкле.
— Не сплю вже яку ніч! — скаржився Загуркові.— 3< і всім, прокляті, замучили!—і подав санаторно-курортну картку.— Ось на курорт, кажуть, їхати, буцім допоможе, а то, кажуть, під піж...
Папілі. Гнатович пообіцяв, що путівку дістане: не вистачало ще різати! Знав уже, яка це тяяша операція: робили старшому братові. Півроку провалявся в лікарні. Лягав чоловіком, а вийшов — тінь од людини.
• • Тільки на курорт! Про операцію й не думайте!
Та поїду, якщо дістанете. Жінка живцем випихає із хати: їдь! Паче путівки на дорозі валяються...
Нічого, дістанемо,— пообіцяв іще раз Загурко.— Зважайте, що путівка у вас у кишені.
Може, тому іі вибивав цю путівку, як ще жодної не вибивав. Спеціально з’їздив у Київ, роздобув резолюцію профспілкового начальства найвищого: видати! Але й це ще пе все. Довелося поповоювати у відділі, що відав путівками,— не було, відповідали, всі роздали, почекайте наступного кварталу. А хвороба чекатиме? А людина помре — на чиїй буде совісті? Сам себе не впізнавав — так брав за горлянку. Бюрократи, чорнильні лоби, за папірцями людини живої не бачать! Пообіцяли нарешті: дамо. Дамо, тільки одчепися! Де ти і взявся такий?.. Кудись подзвонили при ньому, когось ублагали повернути путівку ("Дві дамо замість однієї!.. Дві!.."). Умовили. "Сьогодні п’ятниця? В понеділок і вишлемо. Або найпізніше — у вівторок".
Повернувшись із Києва, Василь Гнатович розшукав одразу ж Валька, сказав йому весело:
— Ну, Валько, готуй чемодани: на тому тижні буде путівка!
У Валька й обличчя освітилося.
Ще ніколи не було, здається, так хороше на душі в Загурка, як того дня. Весь час бачив вдячні очі Валька.
Навіть друясина помітила:
— Що це з тобою?
— А що?
— Та якийсь ти сьогодні на себе не схожий. Мовби засватаний.
— Засватаний, Лійочко, сам себе і посватав! — Обійняв дружину за плечі, зблизька в очі заглянув: милі, хороші, найрідніші в світі.— Хочеш, підемо сьогодні в кіно?
В дружини обличчя стало враз таке налякане, наче він запропонував їй стрибнути в прірву.
— Ой, картопля горить!
Вирвалась, побігла прожогом на кухню.
"Ну, жінки!" — посміювався добродушно Загурко: святкове почуття все не проходило.
А потім сталося таке, що краще не згадувати!..
Але спогади стояли, понурі, в головах, чатували на нього, і годі од них одв’язатиея...
Путівка прийшла аж у п’ятницю. Василь Гнатович хотів одразу ж покликати Валька, але тут подзвонив директор.
— Зайди!
І Загурко з уже розпечатаним конвертом побіг до директора: Полотуха чекати не любив, коли хто запізнювався, одсилав найчастіше назад: "Можеш іти, мені ти вже не потрібний!" І після того довго не помічав. Не викликав, не вітався — наче й не було на світі такого. Місце порожнє) і квит...
— У себе? — спитав секретарку. Спитав за звичкою — щойно ж дзвонив.
Секретарка — молоде, розфуфирене, наманікюрене й напедикюрене (тьху, слово яке!), в штанцях в обтяжечку і в кофті з газети, що ледь пупок прикривала,— головного бухгалтера улюблена донечка, не попала в інститут, тепер стаж заробляє... Інженер колись буде, прости мене господи!.. Секретарка, не одриваючи трубки од вуха, війнула на Загурка довжелезними, чорті й з чого зробленими віями: у себе, мовляв, і знову защебетала в трубку, і слова у неї були якісь аж не людські — пташині слова. "І вродиться ж отаке!" Василь Гнатович, який пишався своїм сином єдиним: працює у вузі, захистив кандидатську, одружився з дівчиною теж серйозною та вченою,— Загурко перед нею ніяковів трохи, коли вони приїжджали в гості: строга зачіска, окуляри, костюм, і жодного сліду косметики на молодому обличчі,— Василь Гнатович аж пожалів зараз головного бухгалтера, що його невідомо за які гріхи покарано розмальованою оцією бідою.
— Ти, Нелю, спідницю б собі людську пошила,— не витримав.— Бо те, що маєш, усі бачать!
Неля й бровою не повела — продовжувала свій щебет н гашиний.
Загурко похитав головою, відчинив високі двері:
— Можна, Даниле Григоровичу?
— А, Гнатович, заходь! Ти саме нам і потрібен.— Мовби щойно й по кликав Загурка до себе.
Був не один: біля величезного письмового столу сидів скромно Буздє. "Я людина маленька, що мені кажуть, те й робитиму",— говорив увесь його вигляд.
— От, полюбуйся! — насмішкувато кивнув на нього І Іолотуха.— Надумався йти у відпустку. Натрудивсь, бідолашний!
Буздє й не подумав образитись (цього за ним не водилося) — Буздє лише зблимнув.
— Ну, що накажеш робити?
Спитав цов з досадою, очі ж були не сердиті — веселі. Василь Гнатович, підробляючись під директора, відповів:
— Що ж, коли чоловік натрудився, то йому й відпочити не гріх.
— Так не хоче! — ляснув по столу долонею Данило Григорович.— Не хоче відпочивати по-людському, біс його бери!
— Мені б путівочку,— скромно озвався Бузде.— Ота-кусіньку.— І показав на мізинцеві, яку завбільшки він хоче путівку.
Директор засміявся, не міг утриматись од сміху й За-гурко,— такий кумедний був зараз Бузде.
— То що, Гнатовичу, поможемо людині? — Бузде при цих словах Полотухи взяв капелюха, що лежав на колінах, простяг до Загурка з жалісливою міною: дайте — не минайте!
— От бачиш, як просить! — весело мовив директор.
Василь Гиатович одразу ж відчув себе ніяково: жодної
путівки в запасі не мав. Ті, що одержали, давно вже використали, ліміти всі вичерпали. Доведеться перенести відпустку на наступний квартал.