Пригадує житловий будинок, отой, "Сільгосптехніки", і думає: а чому б... Чому б не дати старим однокімнатну квартиру? На першому поверсі. Щоб не високо було і підніматися.
Тільки пі, пе дадуть. Он який список висить в райжит-ловідділі. Той будинок давно вже поділений і переділений. Кожен уже й замок купив до своєї квартири. Й меблі в думках розставив давно: де ліжко, де стіл, де сервант...
Але ж мусить бути вихід якийсь!..
Мучився, думав і одного разу наче в голову стукнуло: а якщо поговорити з людьми? З отими, що збираються 'заселити будинок? Може ж, кому однокімнатна не дуже й підходить? Пере, бо нічого більше по світить. А тут будинок відремонтований щойно, двір, сад, ще й город. І сарай, і гараж— можна поставити, а набридне грубку
годувати щодня — будь ласка: парове опалення автономне! Засипав вугілля в плиту й гуляй собі паном! Він, Юрченко, коли б перед ним отака стояла дилема, й хвилини не думав би: тільки будинок! Там же ще й дві кімнати до того, а не одна. А що купатися ніде, так і ванну можна поставити. Все можна зробити: для молодих рук нічого не страшно!
А дітям простір який! І яблука, й груші, й городина...
І загорівся Юрій Прокопович: поїду! Поки будинок не кінчили. Бо тоді буде важче.
От як тільки про це мамі Каті сказати?
молоко-
молою-
МОЛОКО!
Чоловік я помітний, і на мене й досі поглядають жінки, Й досі, повторюю, бо розміняв уже п’ятий десяток, критичний той вік, коли молоденькі жінки та дівчата починають поступатися місцем в трамваях, тролейбусах та іншому громадському транспорті. У свої сорок дев’ять маю пишну чуприну, благородно сивизною підсріблену, лискучі брови й жодної зморшки на тугому обличчі. Знайомі кажуть, що я дуже схожий па Гаріна з відомої повісті Олексія Толстого, і я щотижня старанно підправляю свою акуратну борідку. Зовнішність мас неабияке значення для моєї діяльності, бо я майже щотижня виступаю перед аудиторією від товариства "Знання". А від того, як ти зодягнений, який маєш вигляд, значною мірою залежить твій успіх, і коли я ловлю зацікавлені погляди жіночі, то знаю напевне, що причиною цьому не тільки моя красномовні сть.
Отже, фізично я чудово зберігся: ще ні разу не лежав у лікарні, всі грипи, всі пошесті, од яких страждає заци-вілізоване людство, обминають мене, а до рота мого ще жодного разу не заглядав стоматолог. Та й, маю надію, ие загляне ніколи: зуби свої, білі та рівні, я успадкував од діда, який прожив до ста літ і цвяхи перекушував; тато теж досягнув би столітнього віку, коли б не загинув у минулій війні. Так що в мене,*як кажуть, все попереду.
Ще в студентські роки я виробив для себе суворий режим, якого й дотримуюсь. Встаю рівно о шостій, не дозволяючи собі і секунди поніжитись у ліжку: навіть у медовий місяць зіскакував хвилина в хвилину. Ковдру геть, гантелі до рук, навстіж вікно, а то й двері і — і... раз-два!.. раз-два!.. Щоб аж м’язи тріщали... Потім душ: гарячий — холодний, гарячий — холодний, розтирання й масаж: я люблю своє тіло, пружне, як у спортсмена, не даю
ііому ніколи розслабитись. У здоровому тілі здоровий і дух: без хвастощів можу запевнити, що я ніколи не знав, що таке зневіра, вагання чи розпач. Сплю спокійно та міцно, бо не знаю докорів сумління.
— Ти машина! — вигукнула якось перша моя дружина (тоді саме в нас дійшло до розриву).—Безсердечна машина!
Я одразу ж вказав на нелогічність її висновку: машина
i серце — предмети несумісні. А оскільки в мене таки є серце, то я не можу бути машиною.
— Машина!.. Машина!.. Машина!...— закричала вона, затуляючи долонями вуха.
З першою дружиною моєю, Оленою, я прожив рівно сім місяців. І в тому, що наше спільне життя так рано урвалося, не вбачаю своєї провини. Одружувався з найсвя-тішими намірами: створити взірцеву сім’ю. Втілити теорію в життя, досягти ідеалу, що його підсвідомо прагнуть мільйони молодих моїх співвітчизників (побачили б ви, як слухають вони кожне слово моє!),— що може бути прекраснішого! У першої дружини аж щоки пашіли, коли я говорив про сім’ю, яку ми збудуємо, але вона мала досить-таки своєрідне уявлення про цей чарунок людського суспільства. У погляді на життя в неї годі було питати здорового глузду: переважали емоції.
Емоції, звісно, річ непогана, коли вони в міру, людина без емоцій душевно бідна, обмежена, вона, по суті, глуха
ii ('.міма... Я сам, наприклад, можу розчулитись, схвилюватись до сліз ’їй то в кіно, чи над книжного, мені не байдужі витвори мистецтва, а пісня може просто-таки полонити, бо сам маю неабиякий голос і слух, і мені говорили не раз, що даремно не став співаком. Люблю найбільше співати, коли лишаюсь наодинці з природою, пісня сама рветься з грудей, все в мені аж бринить, видзвонює, тіло стає світле й легке.
Пам’ятаю, як колись у Карпатах забрався на Говерлу, на саме верхів’я. Вже на середині підйому з’явилися хмари, супутники мої одразу ж повернули назад, бо одягнені були зовсім по-літньому, а з таких хмар можна було чекати всього, я ж уперто дерся все вище й вище, хоч уже й справді став зриватися сніг і подув пронизливий вітер. Коли ж видерся на вершину і хмара торкнулася моєї голови, а під ногами, скільки бачило око, засиніли гори, пісня сама полилася з грудей. Спускався геть обліплений снігом і співав.
То були незабутні хвилини!
Отже, емоції — річ не така вже й шкідлива, за одної лише умови: якщо ви володієте ними, а не навпаки.
Першу ж дружину мою день і ніч обсідали емоції.
Пам’ятаю, як невдовзі після одруження ми вийшли в парк і дорогу нам перебігла зграйка дітей. Побачивши їх, Олена так і завмерла:
— Глянь, яко чудо!
Діти й справді були дуже милі: нагадували пухнастих курчат. Нони й бігли за вихователькою, заклопотано-поважною жінкою, паче курчата.
Діти котилися пухнастими кульками, а молоденька дружина моя, припавши до мене, раптом спитала:
— Ти знаєш, чого мені хочеться? Отакої, як оно, дівчинки.
Вона вся так і світилася, дивлячись на ту дівчинку.
— Та глянь же, яке воно симпатичне! Ну, невже тобі но хочеться її поцілувати?!
Я відповів, що но хочеться. А якби й захотілося, то все одно я собі по дозволив би цього зробити. Цілувати дітей — негігієнічно.