— Олексія Іларіоповпча?.. Щось я пачо й пе знаю такого,— здивувався шофер.
— Та це той же, мабуть, що біля греблі живе! — сказала голосно жінка, яка сиділа поруч: прислухалася, аж хустку відгорнула з вуха.
— І зовсім не той! — заперечила інша.— Той Дмитро Євстафійович.— В автобусі всі пасажири були, мабуть, із Петієва.— Це коли б не той, що за школою. Він накульгує, ге?
Юрій Прокопович відповів, що не знає.
— То ви його ще й не бачили?
Юрій Прокопович відповів, що не бачив.
— Тоді це, мабуть, він.
— А про навчителя забули? — спитав хтось позаду.
— Навчителя!.. Навчитель ще зовсім молодий, а вони їдуть до літнього!
— То, може, до того, що живе аж під Липками?..
Отак перебирали всіх Стрільців, аж поки Юрій Прокопович сказав, що у того Стрільця на фронті загинув син. Лейтенант, льотчик.
— То це таки він! — сказала жінка, яка згадала Стрільця, що за школою.— У нього син льотчиком був...
Поки розмовляли про Стрільців, позаду лишився Київ. Шофер, який тільки й знав, що переключав швидкості та крутив кермо, зітхнув вільніше. Газонув, врубав третю швидкість,— знай, мовляв, наших! — і старенький автобус, повний пасажирів, загримотів, заторохкотів, заскрипів пом’ятими боками, а всередині ще дужче забряжчали порожні каструлі та відра, застрибали кошики й клунки. Та пасажири, певно, вже давно звикли до цього, пасажири перемовлялися весело, Юрій же Прокопович, тримаючись за ослінчик, поглядав у вікна.
І справа, і зліва розгорталися прикиївські краєвиди: густі соснові ліси, що видиралися на високі піщані горби, села й сади, телеграфні лінії з вічно співучими дротами; височезні ажурні опори високовольтки, увішані ізоляторами, як виноградними гронами. Шосе було повне машин, суцільний потік мчав їм назустріч, і вони просувалися вперед у такому ж потоці, їх обганяли інші, мотор-ніші машини, презирливо пирхаючи: як, мовляв, такого на дорогу й випустили, а старенький їхній автобусик, давно звиклий до всього, трюхикав собі незворушно, тільки іноді капотом похитував на молодечу оту запальність: і куди його ото гнатися? — за смертю? Автобус котив собі та й котив, не поспішаючи, аж пасажири почали куняти потроху, і Юрій Прокопович теж задрімав би, теж покуняв би охоче, якби не думки про наступну зустріч зі Стрільцями, не лист з військкомату. Одержавши його ще позавчора, спрожогу сів писати батькам лейтенанта, сів — і немов онімів перед білим, мов смертна мука, папером. Слова, що спадали звично на думку, здавалися зараз такими блідими й невиразними, такими фальшивими поряд із тим, що йому хотілося сказати батькам лейтенанта, що він мучився, мучився та й кинув, вирішивши написати вже вранці.
А вранці вирішив, що краще поїхати самому в Петіїв. Хотів захопити кількох хлопців із загону, мама Катя відраяла. їхав же пе на один день, хто зна, де й ночувать доведеться, а тут діти. Він одразу ж і погодився, і добре зробив: коли б не був сам, довелося б сидіти на автостанції три години...
Незчувся врешті, як задрімав, і одразу ж замалим не звалився в прохід: хитнуло, смикнуло вперед. Заскрипівши кузовом, автобус зупинився, а водій звівся з сидіння.
— Подайте відро! — гукнув тим, що сиділи позаду.
— Перекур?
Поки відро, таке ж старе й побите, пливло понад головами, пасажири стали виходити. З насолодою випрямляючи тіло (аж вигнутись хотілося!), Юрій Прокопович вийшов і собі: він не курив, у ліс не тягнуло,— натомість підійшов до шофера, що, піднявши капот, вовтузився біля окутаного парою радіатора.
— Перегрілася?
— Одійдіть, товаришу підполковник, бо ошпарити може! — Шофер щось зривав та все не міг зірвати: пекло, видать, в руки. Врешті, приловчившись, зірвав. Пара так і вдарила вгору. Підхопив відро, спустився в кювет: там блищала калюжа.
— Не боїтесь, що брудна?
— Нічого, ми звичні! — відповів за автобус шофер.
Долив води в радіатор, затулив знову кришкою, опустив капот.
— Притомився, трудяга. Хай перепочине.— І провів по облізлому бокові долонею. Автобус зітхнув, як ото зітхає покірно звична до всього коняка, шофер же пообіцяв Юрію Прокоповичу:—Як колеса не розгубимо, обідатимемо в Петіс.ві.
Колеса, слава богу, по погубили: рівно о третій прикотили. Проторохкотіли по грубезних дошках високого мосту, через річку хоч і не глибоку, зате широку та чисту, бруківкою видерлись на широкий майдан із напівзруйно-ваною церквою, кількома новими крамницями,— "нівер-маги" — пояснили в автобусі, помпезним, районно-грецького стилю Будинком культури з такими товстими колонами, що за ними, власне, вже нічого й не було видно, з пам’ятником воїнам, які полягли у Вітчизняній, із двоповерховим будинком виконкому райради: типове містечко, яке вже й селом не хотіло бути, але й до міста ще не доросло. Автобус трусонувся востаннє, він якось осів, і з нього, як із бездонної бочки, посипалися пасажири.
Вийшов і Юрій Прокопович.
— То ви отак прямо і йдіть,— показав шофер на вулицю, що дерлася до площі вгору.— Нікуди не звертайте. Як у школу впреться, там Стрільця й спитайте.
Подякувавши, Юрченко пішов вулицею. їсти щось не хотілося, вирішив пообідати потім.
Вулиця була довга, вузька та покручена. Попід парканом біліли вичовгані лавки — традиційні місця посиденьок, будинки то ховалися за високими парканами, то пхалися аж на вулицю, світячи, цікавими вікнами, і Юр-ченкові хотілося привітатись до них. Ось і широкий, як вигін, шкільний двір. Ні деревця на ньому, ні клумби, тільки новий-новісінький посередині двоповерховий будинок із такими великими вікнами, що сонце, либонь, пронизувало його наскрізь не тільки в дні літні, а й у зимові. А новенький штахетник засвідчував весело, що школа нещодавно збудована і лишень обживається.
У дворі було тихо та порожньо, зате приміщення розбухало від гулу приглушеного, як ото вулик на пасіці. Не встиг Юрченко й подумати, у кого ж спитати дорогу, як задзеленчав голосно дзвоник і дітлашня так і сипонула в двір. Юрій Прокопович не став чекати, поки вийде хтось старший,— гукнув малюка, який пробігав саме мимо:
— Хлопче, постій!
Той зупинився, буцнувши крутим лобом повітря.
— Підійди-но сюди... Не скажеш, де тут живе Стрілець?