— У мене знайома в медсанбаті...— схлипнула дружина.— Я вже з нею домовилась... Чого ж ти мовчиш?..
— Роби як знаєш,— обережно погодився Гапочка.— Тобі, звісно, видніше...
— Видніше! — саркастично перебила дружина.— Всі ви, мужчини, однакові: нашкодите — і в кущі!..
Гапочка винувато зітхнув.
— Ти ж напиши,— просив, провівши вранці до артилеристів — за три кілометри в тил: там уже стояла машина, що мала йти по снаряди.— Пиши!
— Добренько.— Соня, свіжа, весела, наче й не було ночі зарюмсаної, цмокнула в щоку і, граціозна, туго перепоясана в стані, легко стрибнула в кабіну...
Після аборту вона вже не могла завагітніти. Довго хворіла, вже по війні тричі'їздила на курорт: лікувати якісь жіночі хвороби, немов помогло, але на дітей уже годі було сподіватися. І Гапочка не раз жалкував, що в ту ніч, у землянці, не відрадив дружину.
Соня ж, хвороби позбавившись, стала опецьок опецьком. Хоч не втомлювалася переконувати себе й Гапочку, що не така вона вже й товста. І сердилася на одяг, що отак швидко збігається,— не встигнеш пошити, а вже й не налазить. І ревниво допитувалася на вулиці, коли попереду йшла товста жінка: "Вона товстіша од мене? Товстіша?" — "Товстіша",— відповідав завжди Гапочка, щоб уникнути драми...
Солдатушки, бравы ребятушки,
А где ваши жены?..
Наспівавшись до хрипу, залишив підвал: пора вже й спати. Не на другому поверсі, де зараз лежала дружина, а на першому, на старій, з війни ще, канапі. Ліг головою на валик, посовав, шукаючи потилицею місце продавлене, та одразу ж і заснув.
Хоч сьогодні був понеділок — день, коли Гапочка відпочивав од базару, вій, прокинувшись, одразу ж вирішив: поїду! Бачити сердите обличчя дружини, катуватися її мовчанням, мовчати й собі, бо кожне слово його буде витлумачене таки ж проти нього,— нерадісна ця перспектива змусила Панаса Юхимовича звестися ще до світанку та й, умившись, поснідавши похапцем, спуститися знову в підвал.
Цього разу не подався в тісну комірчину, в якій давав учора "концерт",— ввімкнув світло в просторому, на пів-будинжу, помешканні зі стелажами під яблука. Стелажі тягнулися вподовж стін і посередині — неглибокі в кілька поверхів коробки, де зберігався осінній врожай, тут панував густий яблуневий дух, а повітря було аж золотисте на колір. Іїаиас Юхимович поставив порожні поки що кошелі, заходився набирати яблука з коробів.
Цього разу брав шампанський ранет — ніжні роже-вобокі плоди, що танули в роті. Вибирав один по одному з тирси, струшував, вкладав акуратно до кошелів. Робив те машинально, бездумно, завченими автоматичними рухами: яблуко до яблука, хвостик до хвостика — ось уже перший повен, тепер візьмемось за другий. Наклавши по вінця в усі чотири, пов’язав акуратно хустинами, два — через плече, два — у руки, піднявся у коридор. Прислухався, чи не ходить дружина,— мовби ще спить,— вийшов надвір.
Усього так і омило бадьоре та чисте осіннє повітря. Стояла та особлива прозорість, коли все довкола: і підсобні будівлі, й паркан, і дерева, і будка з затягненим у неї ланцюгом, і ліс по той бік ріки були наче вирізьблені, а небо над головою геть зовсім уже світле, і на сході займається ранкова пожежа. Далеко попереду, проїжджаючи мостом, задудніла електричка, пронизливо свиснула — луна покотилася річкою, пішла понад лісом, і ліс аж гойднувся. Зачувши кроки хазяїна, заворушився у будці. Трезор. Застукотів по стінах хвостом, що з ним траплялося рідко: собачим якимось чуттям відчув, що хазяїнові дісталося на горіхи, тож і проявляв своє співчуття. "Лежи, Трезоре, лежи",— сказав розчулено Гайочка, але Трезор ще й носа чорного висунув, понюхав, чим пахне. Яблуками? Ну, хазяїн знову поволікся на ринок! Упину на нього немає! — так розтлумачив той рух Панас Юхимович, розтлумачив та й усміхнувся невесело: "А що маю робити? Добре, що ти неодружений!"
Одімкнув хвіртку, вийшов за двір.
На вулиці ще ні душі, Ганочка, звично порипуючи кошелями, заквапився до вокзалу: от-от мала підійти електричка, наступна ж буде аж через сорок хвилин, а він не збирався оті сорок хвилин стирчати на пероні. Хоч відтоді, як Панас Юхимович вирушив уперше на ринок, збігло немало часу, він і досі трохи соромився оцих кошелів, особливо коли зустрічав знайомих відставників. Тож і намагався якомога меншо мозолити очі, чекаючи на електричку.
Встиг, хоч весь аж змокрів. У вагоні що мало людей, то в наступну наб’ється — по самісіньку зав’язку. Ганочка, приладнавши кошелі, сів на лаву. Скинув приношену кепочку, витер змокрілого чуба. Втупився незрячими очима у вікно. Там щось миготіло, щось пропливало, щось одступало і наближалося,— ковзало по свідомості, і, коли б хтось оце запитав Ганочку, що він щойно бачив, Панас Юхимович навряд чи й зміг би відповісти; перед очима все ще стояло обличчя дружини...
— Ти що, здурів? У що ти вирядився?
• — Ти ж сама купувала!
— Купувала, та не на сьогодні! — вже зовсім роздратовано.— Скидай мені зараз же!
Ганочка покірно починає роздягатись. Скидає кепку, тоді ще нову, фуфайку, вилазить із кирзових чобіт.
— І сорочку? — питає, вагаючись.
— І сорочку... Й штани... Боже, який ти!.. Ну що без мене робив би?!
Панас Юхимович того не знає: йому здається, що весь вік, відколи й народився, поруч із ним була Соня. Скидає сірого кольору цивільну сорочку з відкладним комірцем, штани з "чортової шкіри". Лишається в самій білизні.
— І довго отак будеш стояти? — нервово сміється дружина.— Давай, бо запізнимося!
— Форму, Софонько? — питає розгублено Гайочка.
— Ні, моє плаття!.. Та ворушися швидше, бо електричку прогавимо!
, І Гайочка зодягається, мов по тривозі. Мундир, тоді ще /не тісний, черевики, шинеля, кашкет із кокардою.
/ —г Ану, повернися! — Соня прискіпливо оглядає його, Сзіймає із спини кілька волосинок.— Вічно іа тебе сиплеться! — звично бурчить. Звівшись навшпиньки, поправляє погони: вони в нього чомусь завжди сповзають назад.— Все, можна йти,— каже, вдоволена. Сама в пальтечку легенькому осінньому, у кокетливому капелюшку, в черевичках а носками завужеиими — дівчинка вісімнадцяти років, не більше (тоді Соня була ще худенькою).
Бере його під руку, виводить із будинку.