— А чому ж мало їв?
— Бо наївся... Щось я, Софонько, той... Не дуже хочеться їсти.
— Менші б тягав бутерброди! — Софонька мала на увазі "сухий пайок", що його щоразу брав на ринок Гапочка.
Панас Юхимович винувато зітхнув. Йому завжди аж незручно було за свій апетит, але що мав робити? Та й то: сто кілограмів із гаком, метр дев’яносто од підошов до маківки! Не те що його мила дружинонька: пуцьвірінок пуцьвірінком. Тож і їсть паче кицька. От і зараз: насипала собі — на самому донці. Дієта!
"А все одно не худне!" І, дивлячись на квадратну постать дружини, Панас Юхимович пригадав далекий той час, коли Софонька була струнка, наче кізонька... Ну, кізонькою вона ніколи не була, принаймні тоді, як він її побачив уперше,— вже тоді Софонька нагадувала скоріше яблучко, туге та налите... Але щоб отак розповзтися... Гай-гай, що роблять роки!.. Панасові Юхимовичу защеміло на серці — од жалю до дружини, до її марних потуг затримати молодість. Підійти, обійняти, пригорнути ніжно до себе: "Самі ми, Соню, самі... І ніхто нас не пожаліє, як ми не пожаліємо одне одного..." Панас Юхимович аж руками поворушив, але підійти до дружини так і не насмілився: Софонька саме накладала з гусятниці, а вона страх не любила, шли їй заважали.
— Тобі два чи один?
— Що?
Два биточки покласти?
— Один,— знову згадав Панас Юхимович про горілку й вино, що лежали у будці. "Хоча б Трезор не викотив!" Було вже таке: притягнув аж під ганок. Добре, що він того разу вийшов перший надвір!.. Захотілося звестися, виглянути у вікно. Але дружина вже поставила перед ним тарілку з битком, із рум’яною, нарізаною акуратно картоплею, зеленим горошком, цибулею й кропом: що-що, а готувати вміла, не в кожному ресторані так подадуть, і Панас Юхимович узявся за виделку.
Ів і думав, як сказати дружині про оті тридцять карбованців.
Наважився, коли допили компот і Софонька стала прибирати із столу.
— Ти знаєш: померла Кіндратівна...
— Кіндратівна?.. Господи!..— Дружина так і застигла з ганчіркою у руці-— Як померла?.. Од чого?..
— Ле знаю,-— сказав сумно Ганочка: його знову огорнув жаль за Кіндратівною.— Оце лише сьогодні сказали, що вмерла... Учора вже не вийшла, а сьогодні померла...
— Хто б міг подумати! — Дружина все ще стояла застигло.— Скільки ж їй років?
Гайочка здвигнув плечима: ніколи цим не цікавився. Кіндратівна завжди в його очах була втіленням здоров’я та бадьорості, їй, здавалося, і зносу не буде. І от на тобі: взяла і вмерла!..
---Ми сьогодні збирали на похорон...— перейшов до
основного Гапочка.— Хто скільки міг...
Рука з ганчіркою, що була заворушилася, знову завмерла.
— Иу, мусив дати і я,— видушив із себе.— У неї ж не лишилося нікого... Нікому і в труну положити.— Панас Юхимович сам щиро вірив у то, що казав.— Одна, як палець...
— Скільки ж ти дав?
— Розумієш, я той... Мене так вразило, що я... Що якось і не глянув, коли діставав... Думав дати троячку...— Гапочка тоді нічого не думав: машинально дістав гроші й оддав, але зараз здавалось, що він таки хотів дати троячку.— А тоді було вже й ітозручпо просити назад... Людина ж померла!..
!— Скільки ти дав? — перепитала па пружено Софопька: рука її уже бгала ганчірку.
— Тридцять карбованців...
— Скільки?!
— Тридцять,—ледь видушує Гайочка, сума ця зараз здається йому величезною.
— Я так і знала! — Ганчірка летить на підлогу, а Со-фонька знеможено опускається на стілець.— Так я і знала!
Панас Юхимович опускає провинну голову. "Хоча б не плакала,— дума пригнічено.— Хай краще лає, тільки не плаче!" Сльози дружини йому гірші отрути.
— Тридцять карбованців! — голос Софоньки вже набуває трагічного забарвлення.— Багач!.. Мільйонер!.. Жінка не дозволяє собі купити халата...— У шафі у Софоньки висіло щонайменше десяток халатів, але Напас Юхимович і рота не розтулив нагадати.— Ходить у драних капцях...— І капці новенькі були — кілька пар.— А він жбурляється грошима!..
Ганочка мовчить. Знає: хоч би що сказав, дружина все одно переверне по-своєму. Тож краще мовчати.
— Я тут розриваюся, з ніг валюся, день і ніч думаю, як зекономити кожну копійку, а він жбурляє, наче купчик, тридцятками!..
— Хто жбурляється, Соню...— не витримав Гапочка, та краще б мовчав.
— Отак, мені вже й слова сказати не можна! — голос дружини аж дзвенить од напруги, він от-от зірветься на крик, на сльози, гіркі та невтішні.— Господи, за що ти мене покарав? — стогне вона у відчаї.— Знала б — не вийшла б нізащо!.. Весь вік отак мучитись!.. Недосипати... Недоїдати... І отака тобі дяка!
Дружина вже плаче. Схлипує щораз голосніше, крає Гапочці серце.
— Ну, Софонько, ну, пробач, ну так сталося...
— Замовкни! — обличчя Софоньки вже перекошене злістю.— Я на тебе дивитися не можу!..
Зриваєтьея з стільця, вибігає із кухні.
"Ну, це надовго",— думає пригнічено Гапочка. Сидить, прислухаючись: здасться, що аж сюди чути приглушений плач дружини. Але втішати не йде: річ безнадійна. "Краще й додому не йшов би!" Зводиться, бо вже несила й сидіти. Довго стоїть, отупілий, не знаючи, що далі робити.
Зачепився поглядом за ганчірку, що валялася долі, підняв, обережно відніс на батарею. Помив посуд, вийшов надвір: не міг більше лишатися в будинку. І підлога, і стіни, і всі меблі у ньому стали мов чужі, ворожі до нього. Тож, вдягнувши комбінезон, рушив у сад.
Завернув по дорозі до будки: прихопити з собою й пляшки, та в останню хвилину роздумав,— хай уже, як стемніє. Узяв натомість граблі та лопату, завдав на плече.
Сад зустрів його отією устояною тишею, яка можлива лише восени. Дерева стояли оголені, лише де-не-де червоніли яблука, мов понавішувані: Софонька вже кілька разів нагадувала Гапочці позривати, а він усе зволікав,— було чомусь жалко їх чіпати. Та й скільки тих яблук — півтора десятка, не більше, хай повисять, помилують око, нікуди вони не подінуться,— зараз він себе аж похвалив, що не послухався дружини: без оцих яблук сад здавався б геть вимерлим. А так вони червоніли, нарядні, як сонечка, гріли серце і душу — в Тапочки аж очі зволожились, а засмучене велике обличчя його стало не таке вже й пригнічене. Поставив лопату під яблунею, взявся за граблі: довкола повно листя, треба згребти та спалити. Виготовлені на спеціальне замовлення, граблі були важкі та широкі — хоч коня упрягай, та Гапочці — саме раз, а воспою навіть убив ними скаженого ловка. Вовк заскочив иа вулицю серед білого дня, Ганочка, зачувши відчайдушний крик, вискочив із двору з оцими ось граблями і побачив сусідського хлопця, що повис па дереві, а під ним — сіру тварюку завбільшки з теля. Забачивши Тапочку, вовк метнувся на нього: паща хижо розтулена, ікла в піні, круглі очі горять божевільно і люто, Тапочка не одсахнувся, не сховався за хвіртку — зустрів тварюку таким могутнім ударом, що двох зубців як не було, а граблище аж тріснуло, Вовк тут же й ліг, а Тапочка молотив його граблями, поки й добив.