— Мене не проп’є!
На прощання вже їй мати сказала:
— Ой, гляди, дочко, щоб не довелося на другий день вертатися до батьків!
— Не повернуся, не діждетесь!
І таки не діждалися. Як за шкіру по заливалося, а люди од неї й слова по чули. Йнтла кожного ранку в лікарню цариця царицею.
Чоловік загинув па "Запорожці". Наш тато, коли він "Запорожця" купив та урочисто проїхав по вулиці, похитав головою:
■— Ото він до першої чарки!
Так воно невдовзі й сталося: залив очі горілкою та й під’їхав під МАЗ. МАЗові що, МАЗ і не зблимнув, а "Запорожець" разом з своїм хазяїном — бі-біп! — прямо в царство небесне.
Поховала Одарка Михайлівна свого чоловіка непутящого, а те, що від "Запорожця" лишилося, в гараж завезла. Два роки й не заглядала до нього. А це вирішила продати машину. Тільки хто ж таку купить!
Зайшла якось у неділю, спитала тата.
— Заходьте до хати! — Валя до неї.
—. Дякую, я тут почекаю.
Стоїть біля хвіртки строга, охайна, мов учителька, яка прийшла свого учня провідати, а Буян ланцюг обриває.
— Замовкни, Буян!.. Ви не бійтесь, він не вкусить.
— А я пе боюся,— всміхнулася. Чи й справді не боялася, чи впас, що наш Буян тільки здалеку лютий та грізний. А підійти ближче — па спину беркиць і всі чотири лапи вгору: почухай та приласкай.
Пішла Валя до хати, тата гукнула:
— Це до вас!.. Та хоч штани вдіпьте! — Тато й по хаті завжди ходив у трусах.
— А попа що — мужчин пе бачила?
Штани однак натягнув.
— Здрастуйте!.. Буян, цить!.. Чого це вам не спиться?
— Машину хочу продати.
— "Запорожця"? Хто ж його купить такого?
— Я за цим до вас і прийшла. Одрихтуєте?
Тато спершу думав відмовитись: од літака ще зашпори не відійшли. Та одразу ж, самому собі на подив, погодився.
— Аби ж вона хоч просила,— виправдовувався потім.— А то стоїть і дивиться.
— То вона вас загіпнотизувала! — сміявся Максим.— Гіпнозом узяла!
Гіпнозом не гіпнозом, а дав слово — берись до діла. Затягнув тато в наш двір побиту машину та й заходивсь рихтувати.
Один день рихтує, другий; вечорами, з роботи вертаючись, п Одарка Михайлівна обов’язково зайде. Костюмчик строгий на ній, черевики модельні, сумочка біла: стане і дивиться.
— Глядіть, бо ще вимажетесь,— тато до неї.
— Нічого, не вимажусь,— ледь ворухне усмішку в кутиках вуст.
— Як вона й заміж вийшла? — дивувався тато не раз.
Заходить ото вона та й заходить: тата спершу дратувало,
а тоді став звикати. І як Одарка Михайлівна іноді омине наш двір, тато аж починав непокоїтись:
— Щось наша сусідка сьогодні не навідалась. Чи не захворіла? Ти б, Валю, збігала та подивилася.
— А ви що, самі сходити не можете? — Валя лукаво.
— Та незручно якось. Ще люди біс його зна що й подумати можуть.
Відколи це тато став боятись людей?
Далі — більше: Одарка Михайлівна прийшла якось у комбінезоні й сказала, що буде татові помагати. Це коли тато, відрихтувавши корпус, заходився трансмісію лагодити й перебирати мотор.
— Хочу сама все знати.
— Нащо воно вам? — спитав тато здивований.— Вам хіба мало мороки отам, у лікарні?
— А я передумала продавати машину. Сама водитиму.
Виявилося, що й на курси вже записалась. Так що тричі на тиждень до нас не заходіггаме. Зате решту чотири дні до півночі з татом товклася. Ми вже й єнати вкладемося, а вони все біля машини. І до всього Діло Одарці Михайлівні, все вона знати повинна.
— Серйозна женщина,— сказав якось тато з повагою.
Валя ж зовсім спокій втратила: невже у них про машину
тільки й мова? Та не може бути такого!
І з хати не раз вискакувала, щоб зненацька застукати, й з-за рогу прислухалася: все про" одне й те ж. Мов ні про що більше й говорити.
— І що воно за людина наш тато? — скаржилась Максимові.— Все про шатуни та карбюратор. Це ж яка ланка витримає.
— А може, й вона така,— відповідав їй Максим,— Може, більше її ніщо й не цікавить?
— Знаєш ти багато! — Валя з досадою.— Спав би вже краще, як нічого не петраєш!
Максим це охоче. Максима не годуй — дай тільки поспати. А Валя ще довго ворушиться — переживає за тата.
Ну, й нам, звісно, все те не байдуже. І ми крадькома приглядаємось: йде в них на лад чи не йде?
Здається, йде: тато заходився Одарку Михайлівну щоразу додому проводжати. Воно хоч і поруч, двісті кроків, не більше, і вулиця наша спокійна ще й тиха, а все ж жінці самій не з руки серед ночі вертатись додому. Так нам тато принаймні пояснював, хоч ми його й не питали.
І ще: щоранку голитися став. То через день, а то й два — все ніколи, а це не встигне й очі розплющити — за помазок та за бритву.
Ну, думаємо, недаремно наш тато щоранку щоки намилює...
Аж якось серед тижня новина: Одарка Михайлівна зібралася в Крим. Путівка в санаторій горіла, хтось там не змії-, так їй і запропонували.
— А як же машина? — спитала Валя ревниво.
— Сам закінчу.
Тато Одарку Михайлівну й на вокзал у Київ одвіз.
Одвіз та й став заглядати в скриньку поштову. День — лише газети, на другий — те ж саме, лише п’ятого дня — лист від Одарки Михайлівни! Влаштувалася гарно, одна палата па трьох, морем, горами не може намилуватись. А повітря, а сонце, а місяць над морем щовечора: "Шкода, що ші, Олександре Степановичу, цього всього не побачите!"
Валя іі загорілася: їдьте й не думайте!
— В якої це радості?
— Та хіба ви по бачте, що вона вас жде?
— Не бачу! — тато сердито.— І хто мене одпустить з роботи?
— А директор?
Директор автобази, що на ній працював тато, рихтував у нас минулого року машину. їхав з дочкою по Києву своїм "Москвичем", уже стареньким (на "Жигулі" в черзі стояв, от-от мав купити)... їхав ото "Москвичем", а дочка візі,ми та й сказки:
— Тату, ти знаєш, яку я хочу машину?
— Яку?
— Отаку, як небо оце зараз над нами. Влакитпу-бла-китпу...
Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз "Жигулі". Та ще й по дорозі, по головній. Директор у "Жигулі" і втшлявся: в’їхав ледве не в кабіну.
Аварія, крик, та ще й, як на лихо, міліціонер за кермом.
Директор потім казав, що йому здалося, паче по всьому Києву міліція в свистки засюрчала.
Ну, звісно, до кого ж — до тата: не скучай — виручай!..
То щоб директор татові відпустки не дав? Та вона, Валя, сама до нього піде!
— Не смій! — закричав тато на неї.— Чуєш, не смій!