Може, тому тато й не згоджується нову купувати. Хоч Валя й Максим йому прогризли вже голову. Молоді ж, то й хочеться сучасну машину.
— Мені й ця непогана,— борониться тато.
Тато завжди отакий: як звикне до чого — силоміць не одірвеш. Он шапка: стара, засмальцьована, мов у старця позичена, Валя терпіла, терпіла та й не витримала — купила нову.
— Оце вам тату, па іменини од мене подарунок! А ту дайте, я викину к бісу, щоб і по смерділа в хаті!
Тато подарунок узяв, але й шапки старої не оддав:
— Та буде па будні, а ця вже на свято.
Так пової її не надягав. Аж поки Максим, підмовлений Валею, украв оту дранку та й викинув на смітник.
Попошукав же її тато! Пополаявся!
Або диван, що в прохідній кімнаті стоїть, біля сінешніх дверей. Півсотні років диванові тому, не менше. Височезна спинка дубова, потемніла од часу, вгорі люстереч-ко вмонтовано, все суціль подряпане, два валики, дерматином чорним оббиті,— доісторична потвора поруч із повепькпм сервантом, елегантним, блискучим, модерним. Валя на диван той як гляне, аж стогне: давно викинула б, аби не тато. Звик слати па ньому відтоді, як мама захворіла, і тепер його з дерматинового того убоїська жодна сила не стягне.
— Як ви на ньому й спите? — дивується Валя.— На ньому ж і всидіти важко: пружини так і впинаються в тіло!
— То в тебе, Валю, тіло таке! — відповідає їй тато.— А мені тут краще, ніж па перині: широко, просторо й музика грає,— Тато натякає па те, що пружини риплять, аж стогін іде.
Коли ж Валя починає насідати, тато їй як одріже:
— Викидайте вже разом зі мною! — Мовляв, помру, тоді що хочете робіть,,.
Так то ж диван, а то машина.
— Купуйте собі нову, хто вам боронить!
Валя й Максим давно вже купили б хоч "Запорожця", так "купила" ж немає. Не назбирають ніяк. Обоє ж ще молоді, хочеться й по всіх усюдах поїздити, і вдягтися модно, он Валя Максимові нещодавно джинси американські принесла: двісті карбованців!
— Ти б іще до них рамку замовила! — сказав тоді тато.— Щоб одразу на стіну!
— Що ви, тату, розумієте; тепер усі такі носять!
— Ну, далеко ж ви не заїдете, як по дві зарплати на штани викидатимете! — Бо Валя й Максим і справді вдвох трохи більше двохсот заробляли: па татові заробітки надіялись. Тато з бази двісті приносить щомісяця та премії щоквартальні. Та підробіток біля машин — від клієнтів одбою немає. Бо тато вже як що зробить, то зробить, а ще й за роботу бере по совісті.
— В могилу з собою не візьмеш,— казав не раз тато. І гроші, всі до копієчки, оддавав нашій мамі, а як мама померла, то вже Валі. І коли Валя спитає іноді, так, для годиться: "Так що, тату, купити?" — рукою махав:
— Купуй що знаєш. А мені голови не мороч.
Тато вилазить з машини і стоїть, наче пе знає, що йому далі робити. Думками він ще, мабуть, там, на кладовищі: погляд у тата якийсь відсутній. Потім причиняє дверцята машини: так обережно, наче все ще надіється, що зсередини висунеться мамина рука, а за рукою й мама. Тато проводить рукою по чорному капоті, неохоче йде за нами до хати.
Ми всі — хто куди. Максим на канапу та за недочитану книжку, Валя — готувати обід, Сашко з Василем майнули грати в футбол, а Віктор побіг на вулицю, до таких, як сам, карапетів: вулиця наша тиха, як у селі, тільки й того, що вряди-годи машина проїде, тож матері не дуже за дітьми й наглядають. Тато ж, по кімнатах пони-павши, надягає комбінезон та й виходить у сад.
І ми вже Знаємо: тато пішов до маминої яблуні.
Яблуня ця чи не найстаріша в нашім саду. Мама підібрала саджанець, повертаючись із роботи: хтось загубив чи, може, й викинув. Тонесенька гілочка з вершечком надламаним, з корінцем жалюгідним. Тато, глянувши, сказав мамі викинути, бо толку не буде, та мама його не послухалась: їй жалко було тієї галузки, як живої істоти. Викопала ямку, насипала добрива, води налила та й посадила. І, незважаючи на татові кпини ("Давай, я тобі ще залізяку встромлю!"), поливала щодня.
Яблунька довго не оживала. Вже татові саджанці й листям взялися, вже й гілками новими проклюнулись, а мамина яблунька як стирчала сухенькою паличкою, так мертво й стирчить.
Аж одного ранку мама покликала тата:
— А йди сюди!
Повела в сад, прямо до яблуньки:
— А дивись!
Глянув тато й очам своїм не повірив: мертве ще вчора деревце за одну ніч листям взялося.
— Ти його понаклеювала, чи що?
— Еге ж, понаклеювала! — сміялася мама, щаслива.
— Ну й рука ж у тебе! — сказав їй зачудовано тато.
Яблунька, чи то з великої вдячності, чи такий уже сорт,
гпала, наче з води. А на четвертий рік зацвіла.
Коли ми народилися та попідростали, яблуня вже велика була: найбільша в саду. І родить завжди найрясніше. Яблука великі, червонобокі, з розводами жовтими— як розмальовані. А смачні — й не сказати! Весь куток топче дорогу по щепи. Так і приживсь новий сорт: "мамині яблука".
Тож тато йде в сад. Часом розпушує землю, обламує всохле гілля, а коли роботи немає, то просто сідає на ослін і довго сидить непорушний. ї Валя, невістка, щоразу нам каже:
— Ото вже за мамою журиться.
— Може, й за мамою,— відповідає Максим.— А ти виглядала б поменгае. Тобі що, іншої роботи немає?
— Та іі де ж йому не журитися,— Валя паче й не чує Максима.— Чоловік іще не старий, важко без жінки йому.
— Голодній кумі хліб па умі!
— Так і до хвороби недовго,— продовжує Валя наче сама до себе. А ми уже знаємо: Валя таки щось надумала.
Надумалася ж Валя ні більше ні менше — оженити тата!
Валю теж зрозуміти можна: одпа-сдипа жіпка на всю нашу чоловічу ораву. Нагодуй та подай, прибери та помий— цілий доль, як білка в колесі. І в магазин, і на базар, а ще ж і иа роботу не запізнитися, де теж вима-
гають: записуйся в ударниці. "Досить з мене, що я дома ударниця! — борониться Валя.— Як прибіжу, то не знаю, за що й хапатися".— "Ти диви, вона ще й невдоволена! дивується уже вдома Максим.— Ми вас розкріпачили, а вам усе мало".— "Розкріпачили, бодай вам і язики повсихали!" — Валя це слово вже й чути спокійно не може. Максим же сміється, вдоволений. Максим у нас ледачень-кий, нівроку, довго ріс мізинчиком маминим, то й тепер: поки допросишся, щоб сходив у магазин або на базар, то на язиці й мозоля натреш. Тато ж вічно чимось зайнятий, все в нього невідкладна робота, окрім основної, на базі: як не побита машина, так сад чи ще якась морока у дворі. Та до того ж нашого тата краще й не посилати нікуди: з чим піде, з тим і вернеться.