Перша думка була — вернутись назад. Знайти, обов’язково знайти. Хто я без зброї? Голими руками бери, що хочеш роби, але довкола швидко світало. Поки дійду, зовсім розвидниться і на вулиці появляться люди. Або ще гірше — німці.
Тож — негайно до лісу!
Тут же було багато окопів — не менш, ніж по той бік ріки. Німецьких. На повен зріст викопані, ще й обшиті дошками. І жодного військового спорядження, навіть гільзи стріляної — все підмели за собою. Орднунг — порядок. І в бліндажі той же орднунг: забрався в цей глибокий бліндаж, щоб або померти в ньому, або хо^, трохи оклигати.
Ліг на голі дошки й поплив — поплив у безвість.
* * *
— Ой людоньки добрі, ограбили! Все забрали — подушку, кожуха, ряднину! І чоловіковий пінжак бастоно-вий, і рубашку святкову, всього раз і надівану!.. А подушка ж пухова, я ж на неї три роки той пух збирала, крізь пучки пушинку кожну перепустила! Та бодай же тому ворюзі руки-ноги покорчило, та щоб же він отак своєю кров’ю умився, як я оце гіркими сльозами вмиваюсь!..
Отак плакала-побивалась Даринчина мати, вибігши з хати на люди, плакала й проклинала, а Даринка тихо сиділа в хаті. Найбільше боялась, що мати полізе в сарай, на горище, і там знайде пропажу. І подушку, й кожуха, й піджак, і сорочку. Зв’язані дбайливо в ряднині.
Накричавшись досхочу, мати повернулась до хати. Очі червоні, заплакані, щоки мокрі від сліз.
— Та чого ж ти сидиш? — накинулась на дочку.—■ Біжи в міліцію, може, ще зловлять!
— Яка міліція, мамо? — злякалась Даринка: здалося, мати почала божеволіти.
Ненька махнула безсило рукою, стогнучи, потягнулась до мисника. Відчинила, заглянула і вдарила себе руками об поли:
— Та побий тебе сила божа: і хлібину забрало!
"Добре, що мама не подумала заглянути ще й у комірчину",— подумала Даринка. Там, у діжі, на самому дні, було торішнє сало. Недорахувалася б двох найбільших шматків. І кухля в сінях. І глечика в льосі, а також ложки й ножа.
А поки що Даринці треба дочекатися вечора. Та й лягти швидше в постіль.
— Чого це ти, дочко, так рано? Чи не захворіла часом?
— Голова щось, мамо, болить.
Мати притуля долоню до лоба, і Даринку вже мучить совість. Але що їй лишилось робити? Що, людоньки добрі?
— Мов не гаряча.— Мамин голос повен турботи.— Та не журись, дитино, не пропадемо! — Мати, бач, дума, що це в дочки від покражі.— Бог взяв, бог і дасть, було б здоров’я.
— Я, мамо, буду спати,— каже, ледь стримуючи сльози, Даринка: ще трохи, і вона в усьому зізнається матері. І в своїй великій любові, і в своєму великому щасті. Що мов з неба звалилось на неї.
А якби вона пе заглянула в тую землянку? Коли б пройшла мимо? Подалася яг до лісу по жолуді разом з подругами, сном-духом не відаючи, що він лежить поруч. Дівчата гайнули до яру, де росло особливо багато дубів, а вона завернула до одинокого дуба, що стояв поміж соснами. "Я наздожену!" — гукнула їм услід. Дубок іще молоденький, а сипонув жолудями, наче з мішка. Особливо багато нападало в окоп, обшитий дошками, Даринка визбирала всі до одного, а тоді не втрималась — полізла в землянку, що в неї окоп той і вів: а чи не лишилося там якогось "трофею"? Позавчора Надійна губну гармошку знайшла, перламутром обсипану, може, й тут що лежить?
Як вона закричала, як у неї підламалися ноги, коли постать, що лежала мертво на голих дошках, ворухнулася раптом і, застогнавши, звелась їй назустріч.
Коли б не відібрало ноги, вітром вилетіла б із землянки. Забігла б світ за очі: такою страшною здалась ота постать.
— Хто ти? — запитав наближаючись чоловік.
"Ой мамо!"
— Гетьте!..— руки наставила.
— Даринка? — В голосі його стільки здивування радісного, що її всю так і облило теплом.— Даринко, де ж я!.. Віктор Михайлович! Пам’ятаєш уроки фізкультури? — Говорив поспіхом, мов боячись, що вона ось-ось повернеться й вибіжить, а Даринка в усі очі дивилась на нього. З украй здичавілого, оброслого щетиною лиця, брудного, худющого, синього спливали назустріч їй очі. Найрідніші, найдорожчі в світі! Очі людини, за яку вона готова була віддати всю себе — до краплини останньої.— Впізнаєш?
Вона кивала головою, що впізнає.
— Я хочу спати, мамо.— Він же чекає па неї!
— Спи, дочко, спи.— Мати поправля звично ковдру, зітхнувши, виходить з кімнати.— Я теж скоро ляжу.
Даринка лежала, завмерла: прислухалась, що робить в сусідній кімнаті мати. Вона все що поралась, щось переставляла, розмовляючи вголос. "Оце ви так лягаєте, мамо? Скільки можна возитись!" Дарипці вже здається, що минуло бозна-скільки часу, що вже й ніч скоро збіжить, а мати все порається.
Та врешті лягла. Хукнула на каганець, зарипіла ліжком. Затихла.
Тоді Даринка обережно сповзла з ліжка. Вдяглася, весь час прислухаючись, чи не заворушиться мати. Дістала з-під подушки свічку й коробку сірників, що не встигла заховати до клунка, скрадаючись, пішла до вікна.
Вікно не відчинялося довго, рама немов прикипіла до лутки, а коли відчинилось нарешті, то стукнуло так, що луна пішла хатою.
— Хто там?! — почувся стривожений голос матері.
— Це я, мамо, спіть!
— Що там у тебе?
— Вікно відчинила. Душно...
— Не застудися, гляди!
— Не застуджусь.
— Голова болить?
— Ні, вже пройшла. Спіть, бо і я не засну!
Мати й заснула. Даринка, ще трохи постоявши, полізла у вікно. В ніч, холодну і темну.
Хоч знала ліс, як свій двір, довго шукала землянку. Оступалася в якісь ями, натикалась на стовбури: глухо, страшно, незатишно в нічному осінньому лісі. А з моторошної темряви, з мертвої тиші в отерплу душу Даринчи-ну незблимно дивилися очі. Сотні, тисячі чорних очей, холодних, жорстоких, од яких ні втекти, ні сховатись, хіба що отак; ступати вперед, нікуди не дивлячись, не оглядаючись. Проблукала б, може, до ранку, так на землянку й не натрапивши, мимо пройшла б — не помітила б, аби він не чекав її під отим дубом, стоячи з самого вечора.
— ДаринкоІ — позвав пошепки. І ступив їй назустріч.
— А ви чого встали? — спитала строго, хоч не знати як зраділа йому: лижі очі, які всю дорогу пантрували її, враз пощезали.— Ходімо в землянку. Не вистачало ще застудитись! — Вичитувала, як малій дитині, й від того виростала у власних очах. Не дала йому нести навіть глека з водою: — Ідіть уже.