Тут теж — нікого. Осіння вода густою темною масою текла під ногами, шелестіла під високою кручею з пожухлою травою. Швиденько роздягнулась, роззулась і стрибнула вниз головою. Крижана вода забила дух, виштовхнула на поверхню: вимахуючи щосили руками, метнулась до берега. Як була в мокрих трусиках і ліфчику, видзвонюючи зубами, натягнула сорочку й плаття, підхопила черевики, майнула через луг додому.
Мати ойкнула, побачивши мокру дочку на порозі.
Кохання з кожним днем розгоралося все дужче. Виповнювало Даринку по вінця. Розгортала підручник — бачила його. Готувала домашнє завдання — думала про нього. І нікому розповісти, ні з ким пораятись, ні перед ким виплакатись, припавши довірливо до грудей.
Тоді Даринка почала писати листи. Спочатку короткі й несміливі, як перше освідчення, як натяк на те почуття, що переповнювало її юну істоту.
"А я вас учора бачила, коли ви поверталися зі школи. З вами йшло троє учениць, ви їм щось говорили, а вони так противно сміялись..."
"Сю ніч мені приснився сон, ну, точнісінько так, як буває насправді: я на турнікові, а ви стоїте внизу й простежуєте кожен мій рух. І нікого в залі більше немає".
"Вечір був тихий і лагідний, мама сказала, щоб я йшла зустрічати корову, а я дивилась на сонце і думала про вас. І мені було хороше-хороше, так хороше, що хотілося плакати. Тільки я не плакса, не подумайте. Просто мені було хороше".
"Вчора подруга сказала, щоб я відрізала косу, бо тепер з косою не модно, бо коси носили купчихи, а я одразу ж подумала, що б на це сказали ви. От як би ви сказали, то так я і зробила б..."
Цього листа Даринка, схаменувшись вчасно, не поклала йому в кишеню: в неї, єдиної на весь клас, була коса.
Він чіпляє свій піджак у роздягальні, і Даринка завжди вхитряється йти останньою. Блискавичний рух — і лист у кишені.
Студила потім палаючі щоки, боялася зустрітися з ним поглядом.
"Не спробуйте взнавати, хто вам пише, бо все одно не довідаєтесь. Я понесу цю таємницю в могилу".
І що кілька разів ходила в новій сукні до його будинку й щоразу невдало. Поростала ходити, коли зовсім схолодніло. І мама пообіцяла замкнути сукню в скриню.
Аж минулої неділі, по обіді, Ліля задумано мовила:
— Цікаво, чого вона ходить?
— Хто?
Ліля саме підійшла до вікна і дивилась на вулицю.
— Оця дівчина. Вже двічі пройшла повз наш двір.
— Ну й хай собі ходить.— Мені ліньки було ворухнутись після ситої страви.— Ходить, то й ходить, яке тобі діло до того.
,, — Але ж глянь, яке на ній плаття! В такому платті так запросто дівчина ходити не буде.
Я нехотя звівся:
— Ану, подивимось, що то за плаття.
Підійшов до вікна, виглянув і остовпів: мимо, в наш бік навіть не дивлячись, повільно йшла Дарина. Я одразу впізнав свою ученицю, хоч досі не бачив її в такому платті, ще й з червоною квіткою в чорній косі.
— Вона дуже вродлива,— мовила Ліля.
— Вродлива?.. Гм... Не бачу нічого вродливого.— Я брехав. Відчайдушно брехав: слова дружини наче зірвали полуду з моїх очей. Я вперше побачив, яка ж красива ця дівчина.
— Цікаво, кого вона виглядає? — між тим продовжувала Ліля.
— Хлопця! Кого ж іще їй виглядати!
— Але ж в нашому будинку хлопців немає.— Ліля завжди любила докопуватись до самої суті.— У пас же всі одружені.— Вона раптом підозріло подивилась на мене: — Ти її часом по знаєш?
— Звідки я повинен її знати?
— А чого ти так почервонів?
Почервонів? Що за дурниці! Чого б це я мав червоніти!
Відійшов од вікна, демонстративно сів на стілець. Взяв газету: дивись собі, скільки хочеш, мені до того діла немає!
І тут мене знов наче обварило: згадав про листи.
Невже вона?
Ледь утримався, щоб знову не підійти до вікна.
Чим довше роздумував, тим більше переконувався, що це, мабуть-таки, Дарина. Сотні деталей в її поведінці, яким не надавав досі ваги, здавалися зараз дуже підозрілими.
Ну, що ж, закохалася, то, як кажуть, і на здоров’ячко. В дівчат цього віку це паче пошесть: усі обов’язково повинні цим перехворіти. Може, це й краще, що вона вибрала такий безнадійний об’єкт: мені й на думку не спало б зрадити Лілю, тим більше — з ученицею. Тож хай перебродить, це швидко мине і ще швидше забудеться. Не пам’ятаю, як звівся з стільця, підійшов до вікна.
— Не виглядай, не виглядай: вона вже пішла!
— Що за дурниці! Чого б це я мав виглядати? Мені що, й до вікна не можна вже підійти?
Розгніваний на дружину, повернувся на місце, демонстративно одгородився від неї газетою.
От ніколи не думав, що Ліля така ревнива. І то до кого — до учениці!
— В кіно йдемо? Чи, може, роздумав?
Чому б я роздумав? Це вона, може, роздумала.
— Давай випрасую тобі костюм. Все одно буду прасувати спідницю, то вже разом...
Відчинила шухляду, дістала піджак, стала перевіряти кишені, щоб щось не пропрасувати. Мене ж так і кинуло в жар: здалося, в кишені лежить одна із записок. Сидів і гарячково пригадував: перевіряв я цього понеділка кишені чи не перевіряв?
Ні, таки обов’язково треба поговорити з цим знавіснілим дівчиськом!
Як тільки пересвідчитися в тому, що це саме вона?
Врешті надумавсь.
Коли в гімнастичному залі відчиняються двері, то між дверима й одвірком утворюється щілина, достатня для того, щоб бачити все, що робиться в роздягальні. Я вдав, немов щось лагоджу в дверях, і став уважно дивитись.
Дівчата байдуже проходили мимо мого піджака на вішалці. Зупинилась коло нього лише Даринка. Швидко оглянулась — і записка в кишені.
Ах ти ж чортеня!
— Дарино,— сказав якомога строгіше, коли скінчився урок,— прошу на хвилину затриматись.
Спалахнула, наче її спіймав на гарячому. Стояла, опустивши чорняву голівку, і в мені мимоволі ворухнувся жаль.
— Що ти поклала в мою кишеню? — спитав не так уже строго.
Голова її опустилася ще нижче. А червона фарба полилася на шию й плечі.
— Я все щойно бачив...
Затяте мовчання. Здавалось, вона вже й не дихає.
1 — Я давно догадався, що це пишеш ти. Але хотів пересвідчитись... Прочитав усі записки й переконаний: це — не серйозно. Просто гра... Тим більше, що я вже одруже-ний. В мене є дружина, яку я люблю, і ми чекаємо дитину...— Навіщо я все це їй кажу? Сповідаюсь, мов перед дорослою.— От що, Даринко,— сказав твердо,— давай домовимось: відсьогодні викинеш з голови ці дурниці. Ти ж не хочеш, щоб мене вигнали з школи?.. А ми з Лілею ще погуляєм на твоєму весіллі. Згода?