Була ще надія на те, що не один він запізнився. Але в коридорі не було ні душі, лише при самих дверях сидів вахтовий — незмінний дядя Саша. Завжди сонне й байдуже обличчя його сьогодні було чимось стривожене. Кобзик хотів проскочити мимо, але дядя Саша вхопив його за рукав.
— Бути війні! — сказав замогильним голосом.
— Потім, дядю Сашо, потім! — видирався Кобзик: думав, що дядя Саша почув про якусь міжнародну подію.
— А я кажу, що бути війні! — ще категоричніше заявив.— Всі збожеволіли!
— Хто збожеволів?
— Всі до одного! Прибігли на службу ще до дев’ятої, ледь двері не висадили!
Кобзик усе ще переварював фантастичну новину, коли відчшшлися вхідні двері й до коридора ступив "мастодонт".
Відколи пам’ятає Василь Васильович, усі відділи його установи вели постійну й уперту війну з відвідувачами. Протягом років були вироблені гнучка стратегія й ефективні тактичні засоби, що допомагали якнайшвидше спе-куватись отих небажаних осіб, які приходили з проханням, вимогами, скаргами. Все було продумано до найменших дрібниць, до того, наприклад, що у їхньому відділі не стояло жодного вільного стільця, на який відвідувач міг би сісти, а столи, починаючи од самих дверей, стояли суцільними фортечними мурами, займаючи кругову оборону. Захищали ж їх чим далі од входу, тим більш загартовані в щоденних поєдинках бійці. Кобзик не пам’ятає відвідувача, який прорвався б до центру, де сидів завідувач відділом, відгороджений вузькою бійницею з інструкцій та постанов,— якщо прохач не спотикався біля першого чи другого столу, його збивали з ніг уже біля третього чи, тим більш, коло четвертого. Отож у п’ятдесяти відсотків відвідувачів вистачало духу прийти всього один раз, в двадцяти п’яти — двічі, ще двадцять чотири приходили втретє, а нуль цілих і дев’ять десятих приходили вчетверте. І зовсім уже одиниці, що їх можна було порахувати на пальцях, ходили з місяця в місяць, з року в рік: це вже для них стало звичкою, смислом життя. Весь відділ не тільки знав їх у лице, їх ім’я й по батькові, а й усю їхню біографію, всі їхні звички та уподобання. Що вони їдять і коли встають, одружені чи розведені, які у них діти, тещі, свати, хто чим хворів і яка в кожного тепер болячка. І гордився кожним, як скульптор пишається своїм найбільш удалим витвором.
З чиєїсь легкої руки їх прозвали "мастодонтами", й один з отаких "мастодонтів" оце зараз мимо них і протупав. Висока постать горбилась од постійного схиляння над столами, ніс видовжився й загострився вічним пером, обличчя взялось закам’янілими зморшками. Глибоко ж запалі очі мерехтіли затятим вогпом. Пройшов, у їх бік павіть не глянувши, весь націлений на двері їхнього відділу. Й Василь Васильович, відірвавшись од дяді Саніі, побіг слідом за "мастодонтом": мав надію непомітно прослизнути за свій стіл.
Та здійснити цей маневр Кобзпкові, на жаль, не вдалось: по встиг "мастодонт" переступити поріг, як завідувач, пухкенький, кругленький, мов м’ячик, з рожевими щічками й сяючими блакитно очима, радісно сплеснув у долоні й вибіг з-за столу:
— Кого я бачу?! Оникіто Петровичу, голубчику, якими вітрами?
"Мастодонт" так і закам’янів па порозі.
Завідувач радісним видрібцем підбіг до відвідувача, обійняв ласкаво за стан:
— Проходьте, дорогенький, проходьте! Як ваше здоров’ячко? Дітки?.. Дружина?.. Олю, стілець нашому шановному гостеві!
Оля, одна з секретарок, підбігла із стільцем і, коли "мастодонт" не сів — упав, як підкошений, цьомкнула його ніжно в сталеву щоку.
— Відпочиньте, Оникію Петровичу, відпочиньте ж, голубчику! — лебедів над ним завідувач.— Ваша справа?.. Та ми її миттю вирішимо! Що ж ви не нагадали раніше? Справи, знаєте, справи, за паперами іноді живої душі не помічаєш. Так що ви нам, дорогенький, пробачте... Може, вип’єте чаю?.. Олю, чаю з цитриною! Чи ви, може, п’єте без цитрини?
Той пробурмотів щось нерозбірливе, а сяюча Оля вже несла склянку з паруючим чаєм і вазочку з тістечками.
— Будь ласка, Оникію Петровичу!
Подала й присіла в кніксені.
"Мастодонт" узяв у негнучкі пальці склянку. Пив і зацьковано здригався за кожним ковтком.
— Ось ваша справа,— сказав медово завідувач і помахав у повітрі блакитним конвертом з рожевою стрічкою.— Все вирішено, але ви нас не забувайте, голубчику, при нагоді заходьте. Завжди будем раді.
Випустивши склянку з недопитим чаєм, "мастодонт" звівся, наче в трансі. Взяв у дерев’яні руки конверт. Ступив раз, дивлячись осклянілими очима перед собою... Ступив удруге... й зареготав... Потім заплакав. Упав на коліна й став битись головою об ріжечок столу...
— Збожеволів! — сказав лікар швидкої допомоги, що приїхала па виклик.
Лише тоді, як нещасного Опикія Петровича забрала швидка допомога, помітив завідувач Кобзика:
— Принесли?.. Давайте!
І тут Василь Васильович з жахом згадав, що він мав сьогодні вранці зайти в райторгвідділ: вчора нечистий смикнув за язика похвастатись, що там працює його добрий знайомий.
"Забув",— хотів відповісти Кобзик, та не наважився. Лоб його вкрився потом, ві іт поліз до кишені но хустину і замість хустки дістав, якийсь папірець. Завідувач нетерпляче вихопив, розгорнув, і Кобзик побачив того самого листа, що був виданий йому вчора на руки. Але не текст самого листа привернув увагу Кобзика, а резолюція червоним чорнилом, яка невідомо яким побитом появилась на ньому.
— "Магазин номер п’ять,— прочитав уголос завідувач.— Видати один електричний самовар за готівку". Ну, Василь Васильович, ну, молодець! — Завідувач ухопив Кобзикову руку і довго її тряс у своїй. Потім, звертаючись уже до всього відділу, спитав: — Так хто піде за подарунком?
— Хай Кобзик і сходить! — порадив єхидно один із заздрісників.
Завідувач одразу ж погодивсь:
— Василю Васильовичу, дорогенький, доведіть уже цю справу до кінця!
Кобзик уже розтулив був рота, щоб погодитись, але тут у кишені ворухнувся нечистий. І при одній лише думці, що той може йому накоїти, Василь Васильович зблід і затремтів.
— Що з вами? — занепокоївсь завідувач.
— Я не можу. В мене серце...— Василь Васильович одразу ж відчув, як серце застукотіло шалено, а потім взяло й зупинилось.— Води!..