Містечкові історії

Страница 14 из 177

Димаров Анатолий

Вирізав, склеїв конверт, вклав туди ще й супровідну записку: так, мовляв, і так, надсилаю з того світу, з могили, прошу надрукувати. Надписав на конверті адресу, папірець приколов: "Послати після моєї смерті". Уже й заклеїти зібрався, та подумав про сина: дуже ж бо хотілося прочитати йому другого листа. Дружині не хотів — знову плакатиме.

І коли діждався приїзду Сашкового й прочитав, син довго мовчав, а тоді запитав:

— То посилатимеш?

— Пошлю. Тільки не я. Як помру, мати й одішле. Хай спробують дістати з могили! — Навіть смерть його тепер не лякала.

Син задумано хмурився.

— А мати? — спитав по паузі.

— Що — мати? Мати візьме й пошле...

— Я не про те,— сказав з досадою син.— Матері як потім жити з ними?

— Житиме, як досі жила! — спалахнув Василь Гнато-вич.— Нічого вони їй не зроблять!

— Думаєш? — перепитав із сумнівом син.— Ну, дивись, тобі, звісно, видніше... Тільки здається мені...

Що Сашкові здавалося — сказати не встиг: ввійшла Валя, невістка...

Але й цього було досить Загуркові. "Всі проти мене! Всі!" — думав у відчаї. І вже не знав, що робити з листами: сумнів, породжений розмовою з сином, усе більше розростався в ньому. Відчував себе так, наче задумав супроти дружини щось нехороше, щось підло і, змучений сумнівами, до божевілля майже доведений, вирішив спалити листи. Спалити, попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду! Нехай його одного проклинає Валькова дружина: всі образи, всю гіркоту понесе в могилу.

Діждавшись, коли дружина пішла на ринок, розтопив у плиті. Засипав поверх дров антрациту, наче залізо збирався розтоплювати, а не палити папір, дочекавсь, коли вугілля взялося жаром. Одчинив дверцята чавунні, підсунув низенький ослінчик. Тремтів од нервового збудження: швидше, швидше, щоб не роздумати! Висмикнув перший аркуш з конверта. Кинув на біле од жару вугілля — аркуш почорнів, спалахнув, згорнувся одразу ж, корчився в муках. "Та що я роблю! Що роблю?!" — заволало в Загуркові. Шарпонувся, простяг до аркуша руку, й ослінчик поїхав з-під нього. Його кинуло вперед, рука

ІЗ

по лікоть зарилася в біле вугілля. Закричав од несамовитого болю і знепритомнів.

Ліна, повернувшись з базару, застала Василя Гнатови-ча уже мертвого.

Ховали Загурка всім заводом. Були й директор, і головний інженер, і головбух, і Бузде. Прийшли всі, хто знав Василя Гнатовича (а його знав увесь виселок), тож похоронна процесія розтяглася на півкілометра. День був гожий, ясний, мов на замовлення, Василь Гнатович плив у труні поверх людських голів, обласканий сонцем, омитий печальною музикою, і якась мука немов ще жила на застиглому в смерті обличчі. Чи то йому, мертвому, все ще боліла обвуглена по лікоть рука, чи ще якесь страждання глибоке і в труні не давало спокою, тільки в усіх аж серце стискалося дивитись на нього.

І було все, як і годилося бути: і вінки, і сльози, й прощальні промови. Траурний мітинг відкрив Полотуха, падав слово головному бухгалтерові, і голос у того зривався пе раз, а коли сказав: "Прощай, дорогий наш товаришу, ми ніколи тебе не забудемо!" — то й зовсім розплакався; а потім взяв слово Буздє, і цей говорив, як по писаному, а мого завжди бадьоренький підшкірний жирок струмував ясною печаллю. Він і над Вальком виступав, кажуть, так, що плакали всі. Тож виступ його й зараз найбільше сподобався, як і тост, проголошений уже на поминках ("Не нада плакать! Не нада!"), тільки Сашко, як він звівся, ще більше насупився, а вдова дивилась на нього якось аж налякано. Пили за покійника, за світлу пам’ять його, згадували про нього тільки хороше та добре, а під кінець Полотуха сказав, що Василеві Гнатовичу завод поставить пам’ятник. З найкращого граніту, сказав. З погруддям із бронзи, сказав. 1 золотими літерами — слова вдячності од колективу заводу.

Вдова знову розплакалась, тепер уже зворушено й вдячно. "Не нада плакать! Не нада!" — сказав знову Буздє, і Ліна Захарівна покірно затихла.

Минув тиждень, життя, що було сколихнулося, знову потекло спокійно й розмірено. Ліна Захарівна вперше після похорону заходилася прибирати в квартирі. Наткнулася на великий конверт, що лежав, кимось па шафу покладений, довго тримала в руках, не наважуючись заглянути досередини.

Врешті зважилась, вийняла списані аркуші, сіла до столу. Очі її одразу ж налилися сльозами, губи затремтіли, але вона стрималась — не заплакала. Натомість стала читати написане.

Прочитавши, довго і важко мовчала. Зітхнула, склала назад, сховала у шафу.

І весь час пам’ятала про той конверт. І вдень, і вночі пам’ятала, навіть вві сні. Чомусь здавалося, що хтось обов’язково конверт той викраде, і тоді всі дізнаються, про що написав її чоловік. Не за себе боялася Ліна Захарівна: їй було зараз байдуже, що станеться з нею, а за чоловіка, за те, що тоді над його могилкою так і не поставлять обіцяного пам’ятника.

А вона уже й не уявляла дорогої для себе могили без пам’ятника.

І, розтерзана, змучена, після довгих вагань, сліз і зітхань — вирішила спалити листи.

Адже він сам хотів це зробити!

Розпалила в плиті, один по одному стала кидати густо списані аркуші.

Кидала й плакала. Плакала й кидала.

• ТРИ НАРЕЧЕНІ

o — "Так женити їх, негідників!.. Майоре!

o Отут і починається найгнітючіший спогад Панаса Юхи

• молоко-

o Росла іринка на диво слухняною та працьовитою. Вже

o Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бува

o — Гм, подумати... Добре вам говорити — подумати!..

o Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля,

• НЕЧИСТА

• ПАМЯТЬ

• лиш ти

ТРИ НАРЕЧЕНІ

дт нашою

ТАТА^

Валі, невістці, спершу здалося, що наш тато здурів. Вийшов з дому людина людиною: вдягнений, узутий, а повернувся голий-голісінький. Валя, коли тато став, як мана, на порозі, верескнула й упустила додолу ножа. Та й де ж не впустити, коли на татові тільки й одягу, що мокрі труси та ще якийсь плащ чудернацький: чорний, геть подраний, мов з опудала знятий, один рукав по лікоть, другий зовсім одпапахаїгай. Л за татовим плечем картуз міліцейський гойдається.

Тато, па невістку навіть не глянувши, прошкутильгав через кухню в кімнату. А за ним уже міліціонер, на п’яти йому наступаючи.

Валя іі зовсім отерпла. Сиділа над картоплею, слухала голоси роздратовані, що лупали в кімпаті.