Пригадую, як ходив ремонтувати телевізор до батьків Миколи Наружного. Раніш я не пішов би нізащо, попросив би послати напарника, адже вони добре знали мене, коли я ще навчався, і мати Миколина журилась не раз, що зі мною все ясно, що я далеко піду, а от її син... Тож я раніше нізащо не пішов би до них, а тепер рушив з якимось веселим зухвальством.
Вони мені дуже зраділи, особливо старенька: боже, яким ти став! Ти одружений? І дітки є? А наш Микола холостякує й досі, боїмося, що так і не діждемось онуків. Не знали, де мене й посадити, чим пригостити... А коли я відмовився, стара стала збирати моїм дітям гостинця: аякже, не можна, це ж діти! От коли б у пих були онуки... І я змушений був таки взяти. Це вже коли полагодив їм телевізор: дрібничка, копійчана робота, але я не міг забути золоті шеврони на рукаві їхнього сина!
— П’ятнадцять карбованців!
І нахабно дивився їм у вічі.
Обоє знітились так, наче оті п’ятнадцять карбованців колись позичили в мене й забули віддати. Заметушилися, шукаючи потрібну суму ("Пошукайте, пошукайте, синок же, гляди, надсилає! У нього ж грошей кури не клюють!"). Набралось дванадцять карбованців. От біда, ще не приносили пенсії... Почекай хвилину, збігаю до сусідів. Та швидше ворушися, старий, йому, мабуть, нема часу й ждати! Нічого, я почекаю, не горить... Приніс три карбованці, й знову пробачались, я ж сказав на прощання передати привіт їхньому синові, хоч знав наперед, що й без цього напишуть про п’ятнадцять карбованців.
Відпише, та вже буде пізно: привіт із того світу!
Ха-ха!
Був увесь оцей час наче в хмелю, зухвало-веселому, злому, і навіть дружина, для якої я давно уже став нічим, навіть вона звернула увагу:
— Що це з тобою?
— А що?
— Ти наче наркотиків наковтався?
— Наркотиків? Красненько дякую: наркоманом у твоїх очах я ще не був!.. А взагалі, це ідея: вдатись до наркотиків. Ти б не могла дістати в своїй аптеці марихуани? Чи героїну? Чи як там у вас це зілля називається?.. Ви ж ним з-під поли підторговуєте?.. Віддам усе на світі, подарую твоєму останню сорочку, щоб тільки скуштувати, що це таке! Згода?
— Ти й без цього хороший! — холодно відповіла дружина.— Тобі давно пора до психіатра.
— В психіатричну? — підхопив я радісно.— В гамівну сорочку? Так у чім же справа!.. Давай, викликай: звільню місце для твого бугая! Карету мені, карету!.. Тільки боюсь, голубко моя, що пе встигнеш... Боюсь, що запізнилась. Лді.іо, моя мила, адью! Вітай усіх живих і ще не народжених!
Не зрозуміла нічого. Подумала, що я й справді трохи той... збожеволів: стала замикатися на ніч у своїй кімнаті. Боялася за своє дорогоцінне життя. За свою риб’ячу кров.
Що ж, тут нічого нема неприродного: чим людина нікчемніша, тим дужче чіпляється за життя — жалюгідне своє існуваннячко.
Цікаво, що вона робитиме, коли побачить мене в петлі? Вперше їй доведеться заснути без душу. А що засне, в цьому я пе сумніваюсь ніскільки. І діти спатимуть міцно — недалеко відкотились од своєї матусі.
* * *
Без чверті дванадцята, пора.
Анітрохи не страшно, тільки терпне потилиця. Й стягнуло на голові шкіру, судомить вуста.
Кладу годинник па стіл: хай доцокує, недовго лишилось. Виймаю шнур, лаштую петлю. Вив’язую старанно, щоб витримав зашморг, і лише тепер помічаю, що шпур задовгий: треба відрізати. Йду на кухню, беру ніж.
т
Відрізаю, скільки треба, а щоб одрізаний кінець не розпушився, акуратно обпалюю його над конфоркою. Весь дім переповнений якоюсь особливою тишею. Будинок нале знає, що має статись, і, завмерши, прислухається до кожного мого руху. Я мимоволі думаю, що віднині й навіки піду в тишу, в абсолютну тишу, яку ніщо не в спромозі порушити. Вона відгородить мене від усього живого й суєтного, буду я весь належати їй, весь — у ній, лас для мене зупиниться, а разом і стиснеться до щільності лорної дірки, сама вічність замкнеться в мені, бо мільярди років для мене будуть ніщо. Я завмер, приголомшений оцим відкриттям, та на разі якісь пахощі дратівливо пробились до моєї свідомості.
Спершу подумав, що то розплавлений на кінці шнур. Тільки ж ні, капрон пахне не так: інший запах настирливо пробивався до мене, поки я врешті збагнув, що то пахне кава, повнорозчинна, в двохсотграмовій металевій коробці. Кава, що нею з дня у день ласує дружина: в неї понижений тиск і вона не може жити без цього напою.
Я ж досі був байдужий до кави. Волів краще пити чай, звик до нього з дитинства, вмів його заварювати, чай для мене був найкращим напоєм, а тут ураз захотілося кави. До сліз, до спазмів у шлунку.
Налив до чайника трохи води, щоб закипіло швидше, насипав до чашки три ложки кави. Вкинув цукру, перемішав (так завжди робила дружина), а потім залив окропом. Окріп наче знову закипів, покриваючись коричневою піною. Тремтячи од нетерпіння, я поніс чашку до столу. Сів і став одразу ж пити: студячи, невеликими ковтками.
Терпкий напій всмоктувався кожною клітиною тіла, я навіть не уявляв, що кава може бути такою смачною. Присмак її лишивсь на вустах навіть тоді, коли відставив чашку.
Зводжуся, йду до ванної. Відкочую пральну машину, знімаю балію з металевого гака під самою стелею. Прив’язую петлю, вивіряючи, щоб вистачило місця повиснути, пе дістати ногами підлоги. Думаю при цьому, як краще: взутому чи босоніж, ця деталь мені чомусь здається особливо важливою, пригадую, що десь уже читав про те, що самогубці перед тим, як повіситись, обов’язково роззуваю-їься,— вирішив роззутись і собі. Відчував себе навдиво-виж спокійно, наче весь час поглядав збоку на себе: виконував кимось заданий добре засвоєний урок.
Приніс дитячу табуретку, викрутив з цоколя лампочку: не хотів, щоб одразу побачили моє спотворене смертю обличчя.
Скинув сорочку, оголяючи шию.
Знову пішов до кімнати: згадав про годинник.
Без п’яти дванадцята.
Повернувшись до ванної, поклав на підлогу, із мстивою насолодою наступив каблуком: умри ж поперед мене! Тріскіт рознісся такий, що я злякався, чи не прокинулись діти. Завмер, прислухаючись: жодного руху. Тиша аж згусла, аж затужавіла, болісно стиснула скроні, і я зрозумів, що то зупинився час і вічність почала огортати мене, пелепати в свої темні сувої. Поспіхом скинув черевики (підлога була холодна, як лід), став на табуретку, накинув на шию петлю, затягнув, скільки міг (робив те, як вві сні, хтось уже владно командував мною), набрав повні груди повітря і, міцно заплющивши очі, ступив уперед.