Жила поруч. "І місце підбирали, щоб до роботи ближче. Я па роботі, чоловік — теж, додому прибігаємо тільки їгпі іі спати". Завела до вітальні, швиденько накрила па стіл. Розповідала про дітей — у Києві. Ось піде з чоловіком на пенсію — переберуться й собі. До дітей та онуків ближче... "Ну що ви, вам ще рано на пенсію!" — "Ой Костянтине Антоновичу, Костянтине Антоновичу! Не захочеш, так доведуть. Люди є люди. Хоча мені на свій колектив скаржитися гріх. Бачили Валентину Григорівну? Старша сестра, двадцять п’ять років зі мною працює, права, можна сказати, рука. Все віддасть для поліклініки! Й отаких людей ображати!.." — "Колядко?" — "А хто ж!.. Попоплакала вона... Та годі, я ж обіцяла про це ані слова! Краще давайте вип’ємо за ваші майбутні успіхи. За вас, Костянтине Антоновичу!"
Пили натуральне вино, тож у голові й не зашуміло — в доброму настрої повернулись до поліклініки.
Рівно о другій у кабінеті Алли Василівни зібрався весі, склад місцевкому. Знайома уже мені Валентина Григорівна, начмед Марія Степанівна і терапевт Одарка Михайлівна. Не було тільки Колядка.
— Валентино Григорівно, гукніть, будь ласка, Колядка!
Валентина Григорівна вийшла, за хвилину повернулася сама:
— Колядко ще не прийшов.
Начмед з терапевтом перезирнулись так, мов іншого й не чекали, обличчя ж Алли Василівни взялося плямами:
— Ви попереджали Колядка?
— Попереджала, аякже! Двічі казала, щоб не затримувавсь.
— Що ж, тоді нам доведеться лише чекати. Поки вони зволять явитись... Яка ваша думка, Костянтине Антоновичу?
Я знизав плечима. Яка ж іще може бути думка в такій ситуації? Не починати ж іменини без іменинника!
Минуло п’ять хвилин, минуло десять. Промарнований час все відчутніше повисав наді мною, я відчував, як наростає в мені роздратування проти Колядка. Він що, навмисне запізнюється?
— Ні, це переходить усі межі! — не витримала врешті Алла Василівна.— Костянтине Антоновичу, може перенесемо засідання на завтра?
При самій лише думці, що все доведеться починати спочатку, мені стало тоскно.
— Давайте ще кілька хвилин почекаємо.
— Гаразд,— погодилась Алла Василівна.— Хоч я не впевнена, що це нам щось дасть. Можу битися об заклад, що Колядко по з'явиться.
Але Колядко появився. Вискочив до кабінету, пітний та засапаний.
— Прошу пробачення, що трохи затримався.
— Затримались! — фиркнула Алла Василівна.— Ви нас примусили чекати майже годину! Не могли обійти своїх хворих швидше?
Червоне обличчя Колядка почервоніло ще дужче:
— Швидше не міг. Я, вибачайте, маю їх лікувати, а не обходити!
— Один ви лікуєте! — вирвалось в Алли Василівни. Прикусила губу, тамуючи гігів, уже спокійніше сказала: — Ну, гаразд, ближче до справи. Починайте, Валентино Григорівно! Заслухаємо, мабуть, спершу листа?
Я не заперечував. Лиет обговорено на місцевкомі — що може бути краще!
Поки Валентина Григорівна читала лист, крадькома роздивлявся Колядка. Вигляд у нього був явно непре-зептабелышй. Особливо черевики. Стоптані настільки, що дивно було, як вони на ногах і тримались. І хоч я уже знав, що в дільничних терапевтів це професійне: взуття в них горить, але ж міг він купити собі більш-менш пристойні черевики?
До того ж він — повний надміру, а я не люблю товстих людей. Особливо чоловіків. Як правило, це наслідок переїдання та зловживання алкоголем, нехлюйського ставлення до власного здоров’я.
Він напружено слухав, що читала голова місцевкому, і від того ще дужче пітнів. Раз по раз діставав величезну, чи не спеціально пошиту хустину, витирав шию, чоло, підборіддя і голосно при цьому зітхав.
Поки Валентина Григорівна,, читала, сидів мовчки. Та як вона стала вже говорити від себе, його наче прорвало:
— Неправда!
—— Товаришу Колядко, ви ще матимете можливість висловитись! — строго зауважила Алла Василівпа.
— У вас висловишся, як же!
Алла Василівна глянула в мій бік: ну що з таким робити?
— Продовжуйте, Валентино Григорівно.
— Ось іще один факт: Колядко жодного дня не був у нашій діючій армії. А коли ми лаштували Дошку ветеранів, чи не перший приніс своє фото. Ось воно! — Валентина Григорівна урочисто дістає з папки фото, підносить вгору, щоб усі бачили, знову кладе до папки.— Це фото висіло на Дошці ветеранів війни майже два роки, таким чином товариш Колядко майже два роки обдурював наш колектив.
— Гапьба! — каже начмед і дивиться чомусь при цьому пе на Колядка, а на Аллу Василівну. Колядко ж, зірвавшись на ноги, кричить:
— Я був зв’язаний із партизанським загоном!
— Але ж документа про це не маєте?
— Я тоді не про документи думав, а про те, як рятувати людей! До того ж я хотів поїхати по документи, але хто мене не пустив?
— Дозвольте пояснити? — зводиться й Алла Василівна.— Колядко й справді приходив до мене, щоб я його відпустила на два тижні за довідкою. Але, по-перше, ми не можемо дозволити собі такої розкоші: на два тижні лишати хворих без лікаря, а по-друге, в той край саме обирався у відпустку наш працівник. Ми йому й доручили про все дізнатись детально.
— Який іще працівник? — знову Колядко.
— їздив Олександр Семенович, якщо вас це так цікавить. Наш стоматолог. Він побував там, де ви, за вашим твердженням, партизанили, і пересвідчився, що ніяким партизаном ви не були.
— Це підлість!
— Товаришу Колядко, прошу вибирати вирази!
— Я й вибираю...
— Як ви тільки що переконались, Колядкові образити людину нічого не важить,— продовжувала Валентина Григорівна.— В нашому колективі важко знайти людину, з якою він не посварився б. Л середній медперсонал він прямо-таки тероризує. От за що ви довели вчора Галю до сліз? Чому на неї кричали?
— Кричав, бо вона но те вписала, що слід!
— От — вписала! — Тут Валентина Григорівна повернулась до Алли Василівни: — Алло Василівно, я не пам’ятаю вашого наказу, щоб історію хвороби заповняли медсестри. Всі лікарі заповнюють історії хвороби власноручно.
— Є чому радіти: в писарі пошились!
— Товаришу Колядко, пе нам це вирішувати! — мовила строго Алла Василівна.— Є відповідні інструкції, затверджені Міністерством охорони здоров’я, і ми їх повинні дотримуватись. Я пе потерплю тут жодної партизанщини!
— Слава богу, хоч тут ви мене визнали партизаном!