Так сорочку ту й носив не скидаючи. Поки й наші прийшли. Сам і прав, не довіряв навіть їй: боявся, щоб не роздушилась ампула. Сорочка сатинова, чорна, то не часто й прати треба було.
Коли ж повернулися наші — його посадили. Чого й треба було чекати: на німців робив, головним лікарем, а те, що лікував партизанів, хто докаже. Один лейтенант, що її допитував, так їй і сказав: "Бсі ви тут партизанили! Німців чекали, Гітлерові вірою й правдою служили! Ми вам покажемо кузькину мать!" І показали б, найперше Колядкові, засудили б як зрадника, коли б не хворі, що він їх лікував під час окупації. Кількасот підписалось, по всьому селу зібрали, по всьому району: звільніть нашого лікаря, він ні в чому не винен.
Розібрались — випустили.
12 А. Дімаров, кн. II
Випустили і її, тільки пляма на все життя лишилась. Мов і не кажуть нічого в очі, а в медичний інститут так і не могла поступити. Тепер, звісно, інші часи, але куди їй уже вчитись! Шістдесят скоро, уже й на пенсії.
Знов запалила цигарку, затягнулась жадібно. Довго гасила, тикаючи сліпо в попільничку.
— Но тим кінцем,— підказав їй.
— Л...
Кинула цигарку, загорнулася в хустку. Дивилася очима погаслими кудись мимо.
Як почула, що його звільнили, побігла до нього, а його і слід прохолов. Забрав свої речі і втік з Енська. Від страху, ганьби чи образи — не питала, бо більше не бачила. Оцього йому й простити не може, що втік. З нею навіть не попрощавшись. Мусив лишитись, мусив! Добиватись правди: не тільки для себе — для всіх, хто поруч із ним працював. Вірили ж йому так, як собі часом не вірили.
Замовкла. І я мовчки сидів, не знаючи, що сказати цій жінці. Врешті, наважившись, попросив написати, хоча б коротко, про псе, що розповіла.
•— Навіщо? — стенула плечима.— Все одно ніхто не повірить.
І як я її не вмовляв — не схотіла.
— Що передати Колядкові? — спитав прощаючись.
— Що передавати? Передайте — жива ще Ніна Ме-лешко. Якщо він мене пам’ятає...
Повернувшись додому, я не став передавати Колядкові вітання од Ніни. Як я зміг би йому пояснити, що привело мене в Енськ, змусило розшукати Ніну Антонівну? Алла ж Василівна, вислухавши мене, сказала, що вона нічому по вірить: в жодних партизанах Колядко не був. По як можна повірити людині, яка теж заплямована службою в фашистів? Вопи тепер усі партизани!
— Але ж його не посадили!—не витримав я.
— То й що? Я ж не кажу, що він людей розстрілював, цього ще нам не вистачало! Він просто тихесенько працював на фашистів. Знаю я таких! — Алла Василівна під час війни евакуювалась разом із батьками до Середньої Азії і досі з підозрою ставилась до всіх, хто був на окупованій території. Й жалкувала, мабуть, в душі, що з анкет зникла відповідна графа.— Тож давайте, Олександре Семеновичу, домовимось так: ось вам ручка, чистий папір, беріть при мені и пишіть.
— Що писати, Алло Василівно?
— Пишіть те, що взнали, голубчику. Що зв’язки Колядка з партизанами документально не вдалось підтвердити, працював під час окупації головним лікарем.
Я взяв ручку, підсунув папір. Та одразу ж відчув, що написати підказане Аллою Василівною не зможу. Я чомусь вірив Мелешко, її гіркій сповіді. Вірив, бо не могла людина брехати. Чи то сама розповідь так на мене подіяла, чи оповідачка, якась абсолютна байдужість, що я про неї подумаю,— вона була щирою, вона не вигадувала — в цьому я був перекопаний.
— Алло Василівно, пробачте, але я не можу цього написати.
— Бачу, та дамочка вас заворожила своїми казочками.
— Так казки не розповідають, Алло Василівно!
— Ну що ж, доведеться написати самій.— Алла Василівна вже простягла руку до сейфа, та перехопила мій погляд.— Можете йти,— мовила сухо.
Я вийшов, як обпльований. Думав про сейф. У якому Алла Василівна — це знали всі, та вона й сама не таїлася — тримала папки, особисто нею заведені справи на кожного. Про ті папки ходили найнеймовірніші чутки, аж до того, що Алла Василівна записує не тільки, як хто себе поводить на службі, в поліклініці, а й поза поліклінікою. Вдома, і! гостях. Своєрідні кондуїти на кожного. Всі ми той сейф ненавиділи і, признатись, боялися.
І я не був упевнений, що Алла Василівна по дістає зараз разом із папкою Колядка м мою.
Цікаво, що вона до неї запише?
І знов, наче навмисне, зустрівся з Колядком. Він мені явно зрадів:
— Олександре Семеновичу, ви вже повернулись?
— Як бачите,— кажу неохоче: мені здавалось, що Алла Василівна дивиться, як я розмовляю з Колядком.
А він наче й не розуміє нічого.
— Ви додому? — питає.— То підемо разом.
Діватись нікуди—пішли. "Хоча б не зустріти кого з поліклініки!"
Йде поруч, розпитує, витирає великою хустиною шию і лоб. Хоч надворі не так уже й жарко. Щось нове появилося в ньому за цей час, поки я був відсутній, якась тривога, неспокій. Він якось аж схуд, змарнів.
"Сказати йому про Ніну Мелешко? Ні, не скажу".
— А ви як? — питаю, щоб переключитись на інше.— Як ваші справи?
— Мої справи йдуть вгору: маю другу догану.
— За що?
— Не за що, а навіщо. Не сподобався поганій бабі, вона мене й доїдає.
— Ну, так уже й доїда!
— Доїдає, Олександре Семеновичу! Знаєте, чим вона мене душить? Колективом. Усі йдуть у ногу, один я не в ногу. Колектив вас не терпить, ви не прижилися в нашому колективі. Не прижився, і квит!
— І що ж вона вам пропонує?
— Подавати, поки не пізно, заяву. За власним бажанням. "Все одно вам у нас не працювати!"
— Так і сказала?
— Так і сказала...
— Ну, це ще нічого не важить,— став я його утішати.— Мало що можна під гарячу руку сказати! — А про себе подумав: "Важить, ще й як важить!" Алла Василівна ніколи слів на вітер не кидає. Пригадав, як п’ять років тому вигнила невропатолога. Невропатолог — по рівня Андронику Федотовичу, вмів за себе постояти. До міністерства дійшов, п’ять комісій побувало, півроку трусило поліклініку, а таки змушений був піти "за власним бажанням".
— Я вже й подав би, це ж не робота, коли за кожним кроком стежать. Кожен рух контролюють,— продовжував Андроник Федотович.— Тільки ж хворих жалко. Коли б ви знали, скільки цікавих хворих у мене! Ледь до пуття їх доводити став, і от — кидай, оддавай дяді чужому.
— Андронику Федотовичу, а чому б вам пе попросити пробачення? Голова пе єднала б. Зате ви при своїх хворих залишитесь. При своїй роботі.