Та кошти коштами, фонди фондами, а без рук робочих воно нічого не варте. А з руками робочими тоді сутужно було! Пригадую: прийшла команда з цегельного заводу, щоб до Нового року всю цеглу забрали. Не заберемо — пропаде. А чим вивозити, коли в нас на поліклініку одна парокінна підвода і сторож — за кучера, бо такої штатної одиниці, як кучер, у нас і не числилось. Метнулась Алла Василівна по установах, ще три підводи дістала, на них свого чоловіка й хірурга посадила, а на третю вже й нема
чоловічої сили, одна жінота лишилась. "Ладно,— сказала,— я сяду на третю". А сама ж не сільська, з кіньми ніколи справи не мала. І, думаєте, не возила цеглу? Дощ не дощ, холод не холод, а вона в черевичках легеньких, чесним словом підбитих, і в воду, і в грязь. Схудла так, що тільки очі й видно. Привезе, руки аж сині, ми їй: "Та біжіть хоч погрійтесь!" — нізащо не піде. "Погріюся й тут!" Носить цеглу нарівні з нами, поки й підвода спорожніє.
Еге ж, дісталося тоді нам усім, а їй, либонь, найбільше.
А з підлогою... їздила діставати паркет аж у Карпати. Привезла цілий вагон, майстрів розшукала, а вони всі до одного — гіркі п’яниці. Рознюхали, що в нас є спирт, поки по сто грамів не наллєш, роблять, як мокре горить. Я раз налила, вдруге, а тоді бачу, що, поки вони підлогу постелять, бутель весь висушать. Пішла до Алли Василівни. А вона: "Видавай!" — "А в тюрму хто передачі носитиме?" То вона лиш усміхнулась. "Якщо хто й сяде, то не ти". До в’язниці не дійшло, а сувору догану по партійній лінії таки заробила. Не тільки за спирт — ще дещо розкопали, ревізори ж недарма цілий місяць товклися. Могли б і до суду віддати, часи тоді були легкі на розправу, так нова поліклініка вже стояла, вікнами веселими, великими на всю область світила. І в газетах про пеї писали, і в доповідях згадували. Та ви самі бачили, що вам про неї й розказувати.
Строга? Звісно, що строга, не любить, щоб поперек неї хто хоч слово сказав. Але з нашим народом інакше й не можна. А потім: хто ти, а хто Алла Василівна. Розуміти це треба, а не перти супроти вітру. Проти всього колективу. Всі йдуть не в ногу, один він лише в ногу! Бачила таких, надивилась. Тільки ніхто з пих не приживався у пас. Та й, надіюсь, не приживеться ніколи.
Недарма ж цей Колядко не сподобався мені з першого погляду. От буває ж таке: ще й не знаєш, чим чоловік тобі не до душі, а не можеш себе перееилити. Пам’ятаю: прийшов до нас у квітні, напередодні свята, а в нас же Першого травня — обов’язкова маївка. Алла Василівна цей звичай давно завела, жодного разу не пропустила й стежила, щоб усі виходили. Бо колектив — це єдина сім’я, тож і свята треба відзначать по-сімейному. Жінки — наїдку, чоловіки — випивки в міру: Алла Василівна п’яних терпіть не могла. Гітару, баян — на машину та
й до лісу всім колективом. Виберемо гарну галявину і — на цілісінький день...
Тож напередодні маївки я й зайшла до Колядка. Як голова місцевкому. Людина ж іще свіжа, звичаїв ще наших не знає, от я до нього й зайшла.
І знаєте, що він мені відповів?
у Пробачаюсь, але я не можу. У мене свої плани.
Як не вмовляла, вперся, наче віл.
"Ну, гаразд,— думаю,— це ти зі мною такий хоробрий. Подивимось, що ти перед Аллою Василівною заспіваєш. Вона тебе враз причеше".
Хотіла, було, зайти до неї, сказати, та одразу й роздумала. Чого це я за кожного спину свою підставлятиму? Він же не дитина, щоб за ручку водити!
Ну, настав день маївки, зійшлися всі наші, на машину сідають. Аж ось і Алла Василівна. Глянула — одразу ж помітила.
— А де Колядко?
Я — так і так: немає Колядка. Не схотів їхати. Відмовився.
Не сподобалось Аллі Василівні. Лицем потемніла.
— Гаразд,— сказала.— Розберемося.
І на маївці — сміється, жартує, а потім враз і насупиться: Колядка, либонь, згадає.
В перший же день після свят викликала Колядка до себе. ПДо там йому говорила, не знаю, тільки вискочив од неї, як із бані. Весь день одггирхувався. А повз мене проходив — одвертався. Розсердився, бач! Та мені з ним з однієї миски не їсти, про мене — хай хоч і весь вік дметься, лиш би свою роботу робив. Та по-людському в колективі поводився. Бо що не день, то й новий вибрик. Усе в нас, бачте, не по його, все по-новому треба робити!
От хоча б в історіями хвороб. Писанини — чорнила не вистачає, хворий уже й вийде, а лікар усе пише й пише, інший зайде, він муркне: "Сідайте!" — голови навіть не зводячи. Весь час, на всіх зборах на писанину ту скаржились, що ніколи за нею й людей лікувати. Та скаржитись скаржились, а писати продовжували. Бо не ми її завели, не нам її й скасовувати, для цього отам у міністерстві зарплати одержують — їм, як то кажуть, видніше. Ходили чутки, іцо будуть ставити лічильні машини, лікар усю інформацію в мікрофон набалакає, вона перфо-картку й видасть, а поки що пишіть, як і діди ваші писали, тільки дідам, мабуть, легше доводилось, бо тоді над ними менше начальства було. Всі й писали — стогнали, один Колядко збунтувався: він, бач, наймудріший. Посадив медсестру Зою, ткнув їй ручку: "Записуйте, що я вам диктуватиму!" Зоя, звісно, в сльози, Зоя до мене. Пішла я до нього, то він замалим не кулаками мене з кабінету: "Робіть свою справу, а в мою не втручайтесь! Я повинен на хворого дивитись, а не у ваші дурацькі історії!" Так "дурацькі" й сказав.
Або скільки галасу було з приводу рецептів. У нас давно так заведено: всі рецепти на дефіцитні ліки — у мене в руках. Для контролю. Треба лікареві виписати валокордин чи стугерон, він до мене і йде. Я в спеціальний зошит записую: коли, хто і для кого. Розумно? Розумно. Людей завжди контролювати потрібно, довіряти довіряй, але й перевіряй.
Всі лікарі мовчали, бо знали, що це наказ Алли Василівни, один він мов сказився.
— Не буду я бігати за кожним рецептом! Не довіряєте — самі виписуйте! А мене від цієї дріб’язкової опіки звільніть!
Я йому спокійно пояснюю, що цс по моя вигадка, наказ Алли Василівни. Якщо йому по до вподоби, то хай до неї і йде.
— І піду! Що б тьоті Моті доручили видавати рецепти!
Цс вже в мій город каміпець. Що я, мовляв, не доросла до рецептів.
Вибіг, а в мене від образи щоки горять: ні за що, ні про що!