Хріну кланятись? Ніколи!
Їсти схочу — в ліс, у поле!
Тут не сам я, не один...
Хто рідніш? Свої чи Хрін?
Не піду з цієї хати!"
Так рішив і став дрімати
І поволі задрімав...
Рідний хтось його обняв.
Як відомо вранці стало,
Що лишиться він на стадо,
Так скавчали раді пси,
Що порвали голоси.
V
Хрін не жартує
Але гляньмо на ялину —
Як на ній сидиться Хріну...
Е, та він уже давно
З буком дивиться в вікно.
ХРІН ПОЛЮЄ ДАЛІ
І
Недуга Хріна
Що є з Хріном? Зле та й дуже
Другий тиждень, як недужий...
Вдень ковтає порошки
І в гарячці б'є горшки.
Уночі не може спати,
Хоче бігти геть із хати,
А коли засне на мить,
Червоніє і кричить.
"Гнати, бігати не хочеш!
Тільки голову морочиш:
На три кроки одбіжиш,
Скок у кущик — і лежиш!
В холодочку спочиваєш?!
Це ти так про мене дбаєш?!
Що ж тут дурно я ходжу?!
Стій же! Вдома покажу!
Закую в ланцюг потвору,
На три дні замкну в комору:
Вдень казися, а вночі —
Вовком вий або скавчи!..
...Годі, любий, жартувати,
Повернися вже до хати:
Вріжу хліба я шматок,
Дам тобі смачних кісток.
Дні стоять ясні та гожі,
І щодня такі пороші...
Скільки б ти зайців нагнав!
Я б вже влучив, не збрехав.
...Може, ти у звіря в шлунку...
І нема вже порятунку...
Хоч озвися звідтіля...
Голос твій пізнаю я.
...Докоряєш, що не влучив...
Кинь докори: надокучив!
Сам нагнав ти тьму звірів,
Коли люльку я палив.
...Він гризе щось і не слуха!..
Ану, йди! Давай-но вуха!
Втік! Сховався? Ну, постій:
Наїсися ти помий!
Та вилазь! Чого сховався?"
Хрін кричав і прокидався,
Їв сердито порошки
І трощив миски й горшки.
II
Видужання й наука
Так нездужав Хрін з півроку,
Не зробивши з хати й кроку,
Дуже він охляв, змарнів,
Мало пив і мало їв.
Але раз сусіда Босий
Цуценя йому приносить...
"Хочеш,— каже,— так візьми:
Буде гнати вже взимі".
Хрін зрадів: почав скакати
І сусіду обнімати,
Запросив гостей, музик...
Біль страшенний нагло зник.
З того часу він здоровий,
Про майбутні мріє лови
І дає новому псу
Завжди нюхать ковбасу.
Часом Хрін ясного ранку
Сяде з люлькою на ганку
І, крізь ніс пустивши дим,
Розмовляє з псом новим.
"Що ж, тепер ми ради штуки
Заберемся й до науки,
Бо ніхто не знає з нас,
Коли прийде ловам час.
Це — рушниця... Це — стріляє...
Як тарахне — грім лунає!
Ану, гляну: чи, бува,
Вона в мене не крива?
Як струна! Блищить — аж сяє.
В світі кращої немає!
Це скажу не тільки я...
А в Пилипа, як лушня.
Зрідка іноді буває,
Що й рушниця проморгає...
Власне, винна не вона,
А ця люлька... сатана!
Як запалиш — диму хмара!
Наче йде з макітри пара.
А тут заєць! Та крізь дим
Як і що ти зробиш з ним?
(Та не чухайся, а слухай!)
Як на лови прийдеш — нюхай,
Чи є слід, а чи нема
(Та ти слухаєш?),— дарма:
Часом заєць бігав вчора
І в корчму заліз потвора.
Та й заснув... А сніг вночі
І замів його в корчі.
Часом так ідеш у полі,
Смокчеш люлечку поволі,
Коли нагло із-під ніг
Оттакезний заєць — плиг!
Тільки скрикнеш з переляку...
(Хоч би мав в руці ломаку)..
За рушницю... та де він?
Бахнеш здуру навздогін!
...Та як ти зачуєш носом,
Що десь близько лис чи косий,
Стань як вкопаний і стій!
Руш лише на розказ мій!
Коли влучу я, та мало,
Ти не думай, що пропало:
По сліду, як птах, лети,
Доки аж не вловиш ти.
Принесеш його в порядку,
Будеш мати красну згадку,
Будеш дякувать мені:
Наїсися на три дні.
Не піймав,— візьму за вуха!
(Та не спи, а пильно слухай,
Бо хоч прийде каяття,
Та не буде вороття).
...Заєць, вовк, ведмідь — байдуже!
Всіх жени, хапай, мій друже,
Часом хай і кров спливе,
Не журися,— заживе!
Коли й вовк тебе потрусить
Або ногу перекусить,—
Все зростеться! Та й на трьох
Зробиш, може, й довший крок!
Слухай Хріна. Бійся бука..."
Довго ще б тяглась наука,
Але шлунок буркнув враз,
Що й обідати вже час.
III
Перед полюванням
Наставала осінь рання,
Час тривоги, полювання,
Коли мало сплять вночі
І мисливці, і зайці.
Коли чиститься рушницю,
Вихваляють добру крицю,
Порох золотом стає
І шротина срібло ллє.
О качки, бекаси-стріли,
Де ції весни ви сіли?!
Чи по вас хоч пух знайду,
Як по багнах знов піду?
Чи вернусь колись додому,
І чи ви мені, старому,
Любий голос подасте?
(О минуле золоте!)
Чи давно з смутного краю,
Повні болю і відчаю,
Подалися ви в світи,
Де густіш очерети,
Де стоять на варті скелі,
Де озера, як пустелі,
Із емалі, з кришталю,
Де є тихо, як в раю...
Де у дні ясні, майові
Чути шелести шовкові
І не знати: чи трава,
Чи шумлять Т о г о слова,
Чия ласка землю вкрила,
Хто узяв моря під крила,
В кого тисячі світил
Виглядають із-під крил.
IV
Чоботи Хріна
Хрін три дні сидить і курить,
Миє, чистить, око жмурить,
Націляється в гвіздок
І натискує курок.
Вже в торбині хліб і сало,
Люлька, губка і кресало,
Жде рушниця на гаку,
Довгі чоботи в кутку.
Коли Хрін був тяжко хворий,
Бідні чоботи в коморі
Нудьгували, як в тюрмі:
Ждали осені й зими.
Пес на них дивився скоса
І на дьоготь морщив носа,
Навіть раз, нюхнувши, чхнув,
Та за пару днів забув.
Знов лежав, за вухом чухав,
Знов до них підходив, нюхав,—
Чи не пахне чимсь новим,
Більш приємним і смачним.
Прожили вони багато...
Ще носив їх Хрінів тато,
Мазав дьогтем і сальцем,
Щоб були для всіх взірцем.
Хрін мастив також їх салом,
Але сало не блищало,
Бідний Хрін причин не знав —
Чом той смалець не блищав.