І тут вона побачила на стежці Рудька, того загадкового й незбагненного чоловіка, єдиного такого на вулиці, котрий вишуковував між ночі самотніх і непорочних і наділяв їх тайною. Рудько стояв, залитий місячним світлом, і його руда чуприна палахкотіла; і Людка раптом усвідомила чітко й недвозначно, як це вміла тільки вона: Рудько уже давно її запримітив і давно знає, що вона відчува зараз; знає, що вона самітня, немічна й безвольна, що в неї течуть із очей чорні сльози і що вона вже не має сили ні покликати його, ані прогнати. Він же схилився над нею, розпростертою на прохолодному лоні землі й погладив їй волосся, заодно втираючи і сльози.
— Все буде добре, Людо, — сказав ніжно. — Все буде добре, тільки Бога ради не плач!
6
Через кілька днів до Ластів’ячого гнізда під’їхала вантажівка, з неї вискочила Юлька, а з другого боку кабіни вийшов опасистий шофер. Шофер скинув заднього борта, і вони почали стягати з машини дошки. У дворі вже вилаштувалися всі восьмеро жінок у всій красі своїй із подобенствами-дітьми, які порозтуляли роти, від чого лиця їхні зробились дегенеративні, і всі вони непорушно дивилися, як падають спершу на траву, а потім одна на одну з виляском жовті дошки; від цього в дворі тепло запахло сосною. Юлька тицьнула в руку шоферові якісь гроші, авто ревнуло, газонуло, наповнило двір смородом та сопухом й виповзло задом у Безназванний провулок, тоді розвернулося й спокійно собі від’їхало. Юлька зирнула на жінок, що дивилися на неї мертвими очима, й рушила на пагорб до своїх нововставлених дверей, навіть і не подумавши пояснити цим майже мертвим жінкам, дітям і бульдожку, для чого вона ті дошки сюди приварганила. Тільки одна колишня господиня її кімнати, жінка-коза, тихо мекнула вслід, ніби й інтересу великого до всього того не мала і ніби їй зовсім не хочеться щось розпитувати:
— Це вже щось строїть будеш?
— Аякже, цьоць, — рішуче сказала Юлька, повертаючись до жінок. — Треба мені десь газову плиту й балона поставити, не все ж я буду на вашій кухні. Ми ж з вами так і догуварувалися, бо платить мені вам за ту кухню нема з чого.
— А дошки тобі безплатно дали? — мекнула колишня хазяйка.
— Ну да! На приприятії виписали.
І вона понесла кругле лице, й пишні перса, і закандзюбленого носика до своїх свіжопоставлених дверей, про які хтось із сторонніх ніколи б не сказав, що вони свіжопоставлені, бо старі були, репані й потерті. І жодна з тих виставлених у дворі жіночок ані на мак не повірила, що дошки Юльці виписали на "приприятії", а повірили вони хіба в те, що навряд чи колись дізнаються, звідки ці дошки з’явилися, а коли так, то спосіб діставання дощок увіч був у Юльки незаконний, що давало їм законну підставу дружно її засудити чи принаймні обсудити. Цей загальний осуд чи засуд висловила вголос тільки колишня господиня Юльчиної кімнати як особа до Юльки найближча:
— Ти ці дошки з двору прибери. Діти тут бігають, і вопще!
Юлька не перечила, тим більше, що крім дітей існувало те загадкове "вопще", пішла переодяглася, хоч перед цим скидала дошки, не перевдягаючись, — загадки жіночої алогічності, — і почала тягати своє добро на пагорб, охайненько складаючи його там під вікном. Шурка Кукса саме в цей час знамірився пройтися Безназванним завулком у надії, що домовиться з Юлькою на чергове нічне побачення, але вчасно помітив, що вона тягає дошки і по-лицарському сховався у верболози, сказавши розбитому відру, котре там валялося:
— Вона бабка нічо, гаряча, але дуже дорога. Це я так у неї за наймита стану.
Цю велемудру фразу проказав Шурка Кукса уголос, а тоді побрів на острів, де, лігши горілиць на траву, задивився у ясне небо, наслухаючи жайворонків і віддаючись солодкому безділлю, для повного щастя закусивши бадилинку і посмоктуючи її сік. У такий простий спосіб він навіки забув про Юльку, тим більше, що мав досить кебети, аби зметикувати: оці дошки Юлька пре під свої вікна недарма, тож коли він знову попроситься на ніч, то вона йому напевне, голову на відріз, скаже, навіщо їй ті дошки потрібні і твердо пов’яже цю потребу з його нічними відвідинами, начебто між тим і тим конче існує зв’язок, — ще одна загадка жіночої алогічності. Отож він тішився хоч би з того, що вчасно хильнувся у верболози, що розкусив ту зозульку відразу, зрештою, інтерес до неї в нього був швидше інерційний, як реальний; отож виходило, що, втікши у верболози, він її у певний спосіб обдурив, а це його, як справжнього ловеласа, не могло не втішати.
Юлька тим часом тягала дошки, вона таємно сподівалася, що її за цим заняттям застане Шурка, бо нутром відчувала: не покине він її після першого разу; тоді вона роботу перекладе на нього хай би ціною ще одного нічного відвідання, а тоді, подумала реально й тверезо мисляча Юлька, домовиться з ним про будівництво сінців — отже, цією операцією відразу хотіла зловити кілька зайців. Заєць перший: будівництво сінців для газової плити. Заєць другий: зробити це без особливих затрат, бо в неї не було що тратити, та й не хотілося. І нарешті, заєць третій: той Шурка Кукса нежонатий — це вона напевне довідалася, — тож вона в такий спосіб спробує до себе прив’язати його надійніше; мала у Ластів’ячому гнізді, куди вгатила всі свої гроші, ще бозна-скільки роботи. Окрім того, коли Шурка Кукса прикладе до того гнізда рук, то легше зможе прижитися в ньому, адже в такий спосіб воно стане ніби трохи і його. Таким чином, Шурка Кукса вгадав абсолютно точно: вона хотіла зробити з нього наймита-приймака. Сам же Шурка був дитиною системи, яка проголошувала: ліпше всі бідні (крім начальства), ніж половина бідних і половина багатих, отож він волів ліпше лежати без діла на траві острова, ніж тягати Юльці дошки, навіть жертвуючи нічним задоволенням. За тим Шурці було трохи й жаль, але він заспокоїв себе у досить простий спосіб: заплющив очі, солодко відчуваючи, як повзають повіками сонячні мацачки-промені, і перепустив через уяву все те, що діялося з ним у Ластів’ячому гнізді — було це солодко й утішно, аж він щасливо передрімав увесь той час, поки Юлька тягала дошки, вже киплячи супроти нього гнівом, бо він, лобур, таки не прийшов, як вона твердо того сподівалася. Шурка, однак, теж був не зовсім простак, бо як тільки вона ту роботу закінчила, миттю прокинувся, ще полежав, поки вона вмилася, переїла, помила посуд, а відтак перестала бути така сердита, а коли всілася біля свого, вже єдиного вікна, він позіхнув, квакнувши, звівсь і знову поплівся до Безназванного завулка; бо, як чоловік, не міг отако просто не прийти до неї, коли мав ще надію: на тому полі ще урве любасну квіточку. Оце й був резон, що повів його до Ластів’ячого гнізда, а побачивши у вікні її кругле обличчя і розлиті на підвіконні перса, він спинився й обперся об паркана, хоч двір у цей час не був порожній, там стояли кружком троє із восьми жінок Ластів’ячого гнізда і вели їм одним зрозумілу балачку.