— І як це втямити, шановний добродію: незалежна Древляндія була і незалежної Древляндії не було? Бо все це... химерія! — вигукнула одна авторова знайома, якій він мав необережність дати ще в рукописі прочитати повість "Місяць сюрчання коників".
І вона його дочитала до цієї ось сторінки, а далі, як кажуть, ні тпру, ні ну! Химерія, й край! (Автор поспішив погодитися: так, химерія, і він цього не утаємничував, бо так у підзаголовку твору й зазначив: химерія). А що таке химерія, прости Господи? Те, чого не існує, не існувало, якого не було і не може бути насправді, те, у що важко повірити, неправдоподібне, зрештою. А сам автор, — добивала вона нещасного творця, — виступає у своїй химерії в ролі такого собі... є-є... химерника. Вигадника! Тож все, про що він нахимерив, і є химерування чистої води! (Авторова знайома за фахом, здається, мовознавець). Була — не була!.. Та кому сьогодні потрібна така, даруйте, химерія-вигадка, адже ми знаємо, що насправді княгиня Ольга дуже тяжко примучила древлян, з вогнем і мечем пройшовши їхню землю, і ні в якого Мала вона не закохувалася, і заміж не виходила за убивцю свого мужа та ватажка сепаратистів, хоч те їй зі страху пропонували деревські мужі, у яких не стачило ума-розуму і вони вбили київського князя Ігоря. Все це автор химороду химородить, а ти читай та метикуй, що він там нахимерив! А світ і без того химерний, і щастя теж химерне (на той час її саме покинув чоловік і завіявся з молодою коханкою), так він, замість того, аби писати правдиві історичні речі, снує свої химери!..
Розкритикований автор тільки-но відкрив рота, аби погодитись зі своєю суворою і безкомпромісною критикесою (яка ще добре пам’ятала шкільні уявлення про художні твори), що так, щастя, на жаль, і справді буває химерним (а може, воно якраз і є одним із різновидів химерії?), як авторова Зоїлиха у спідниці нетерпляче вигукнула:
— Досить химерії городити! Кажи, що було далі після 24 червня у тій Древляндії, яка була і якої не було і котра, зрештою, стала однією з областей України, Житомирською. І зокрема в її столиці Іскоростені, сьогодні відомому як Коростень, де я, до речі, двічі була, але нічого не запам’ятала.
Еге ж, після 24 червня 19... року в колишній древлянській столиці зміни відбулися значні. Так, наприклад, площу Незалежності офіційно перейменували на площу 24 Червня — на честь того дня, коли відбувся перево... пардон, передача влади на "вимогу трудящих Комітету національного порятунку..." До речі, голова того комітету, який і затіяв всі ті пертурбації (колишній мер Іскоростеня ще за незалежницьких часів, знятий зі своєї посади за якусь до кінця так і не з’ясовану справу, і тоді ж він створив у підпіллі той комітет — сам рятувався і народ древлянський теж рятував), став генерал-губернатором спершу Древлянської, а згодом, після чергової реорганізації, Житомирської області й одночасно главою її адміністрації, його заступник по комітету та члени того комітету зайняли у новоствореній області всі керівні пости, як кажуть, від і до...
Пам’ятник древлянському князеві Малу та київській княгині Ользі, власне, їхній любові й примиренню, що стояв на площі не одне сторіччя, невдовзі після "вікопомних" подій 24 червня обліпили риштуванням та огородили високим дощаним парканом — буцімто для проведення термінової реконструкції визначної "пам’ятки культури". Реставрували її щось із півроку (машини туди приїздили порожняком, а назад чомусь поверталися завантажені по зав’язку, хоч і завбачливо прикриті брезентом), а коли розібрали риштування й нарешті зняли паркан, то за ним нічого не виявилось. Пам’ятник невідомо коли й невідомо куди загадково зник, наче випарувався, лише сирітськи стовбичив гранітний постамент — невідомо для чого. Чи для кого.
Генерал-губернатор (він же глава адміністрації області), оперативно відгукнувшись на запит представників громадськості та журналістів, твердо пообіцяв "негайно розібратися, знайти винних у зникненні пам’ятника, як і сам, до слова, пам’ятник, і повернути Мала та Ольгу на їхнє законне місце!"
І винних, і пам’ятник (себто Мала та Ольгу) шукали десь із рік і ледь було не знайшли, аж тут трапилась одна непередбачена подія: Президент України своїм Указом присвоїв генерал-губернатору і главі адміністрації області звання Героя України. А за законом, Герою треба ставити на батьківщині пам’ятник. Його й поставили новітньому Героєві на колишній площі Незалежності, себто площі 24 Червня, на постаменті колишнього пам’ятника, що все ще там стирчав, — не пропадати ж добру! На тім постаменті генералу-губернатору як і вродився (він, до слова, сам собі й відкрив пам’ятник, назвавши ту подію "епохально-історичною": його мармурова подоба застигла велично і гордо на весь свій чималий зріст: у лівій руці камінний Герой затис пролетарський картузик, якого ніколи не носив, віддаючи перевагу капелюхові, а правою вказував шлях до світлого майбутнього, себто в сторону Києва. "Наш дорогий Ілліч" — ласкаво називають мешканці колишньої столиці той пам’ятник (генерал-губернатор по батькові й справді Ілліч).
Не забули й про місцевих сепаратистів та націоналістів (як і досі іменують тих, хто брав участь у подіях 24 червня, але з протилежного боку барикад), їх зібрали (разом з їхніми сім’ями) і вивезли на Велику Україну, здається, на Донбас. Принаймні сам генерал-губернатор заявив, що донецькі "шахтарі виявили бажання перевиховати наших збоченців і заодно привчити їх до суспільно-корисної праці під землею", а вже тоді, мовляв, їх буде повернуто додому — якщо вони того забажають.
Найменше, здається, постраждала княгиня Ольга (у святому хрещенні Єлена), велика княгиня київська (945-957), канонізована руською православною церквою як рівноапостольна. Її й нині добре пам’ятають, її діяння вивчають у школах, хоча в наукових працях і звинувачують цю рішучу й сувору жінку в тому, що вона "жорстоко розправилася з древлянами".
Із "Повісті минулих літ":
"... І звеліла Ольга воям своїм хапати їх
(тих, хто намагався вискочити з палаючого Іскоростеня. — В. Ч.).
І коли взяла город — спалила його.
І старійшин же города спалила.