Щоразу не хотілося мені зводитися, відчував, що й моє обличчя вкривалося палючим струпом. Однак я, підстьобнутий тим рівним, дивно лагідним голосом, вставав і знову брався до роботи.
— Для них ми вже не знайдемо хреста, — сказав чарівник, кидаючи землю через плече.
В цей час хрест на могилі його рідних спалахнув. Загорівся яскравим полум’ям, і ми зупинилися, дивлячись на той високий, мені здалося, святий вогонь.
Він не гасив хреста. Зітхнув і ретельніше взявся до роботи.
Потім ми зносили всіх, хто лежав поблизу. Поклали в землю старого Сокольського й обох його синів. Лягли туди й слуги, їхні і наші.
Прикидали могилу землею. Хрест так само палав. Тоді чарівник став навколішки, я ж уклякнув поруч, і ми почали гарячково шепотіти слова молитви. Молилися ми палко і щиро. І мені здалося, що недаремно я з’єднався в такій от хвилі з цим чоловіком — душа моя очищалась од великої скверни.
Finale
Восени 1592 року барський староста Бухновецький мав розмову з ротмістром своєї роти. На ту нагоду до них завітав возний Кунатовський.
Вони сиділи в просторому, обвішаному килимами покої і вели неспішну розмову. Власне, оповідав ротмістр.
— Ми знайшли його в пустиці, — сказав він. — Уже ледве дихав, жовніри забоялися туди входити, тоді зайшов усередину я.
Ротмістр замовк, щоб надати своїм словам більшої переконливості. Обличчя його зробилося поважне й самовдоволене.
— То був ризик! — зазначив староста.
— Авжеж! — жваво підхопив ротмістр. — Був то немалий ризик. Коли зважити, що наробив він у тому нещасному містечку…
— Я оглядав руїни, — сказав возний. — Місто згоріло дощенту. Мешканці покинули його під час пожежі й розбрелися по краю. Я не знайшов там нікого, якщо не числити одного із спільників пана Сокольського.
— Заходжу в ту пустицю, — перебив ротмістр, — а він лежить на долівці і щось шепоче. Я не страхополох, — похвалився він, — але мене пробрав жах. Для остороги я огрів його ратищем. Він і пальцем кивнути не встиг, як утратив тяму. Отак ми його й запопали.
— Той підданий пана Сокольського розповів мені майже все, — сказав возний. — Я записав його свідчення і можу віддати це до суду. Маю ще одного свідка.
— Кого?
— Якийсь відлюдник. Жив серед лісу і молився. Він розшукав мене сам…
— Гаразд, а як наш?
— Його надійно сховано, — сказав ротмістр. — Але до нього годі заходити. Звичайно, з остороги перед тією дивною силою.
— О, певне, — згодився староста. — А він справді мав таку силу?
— На жаль, так, — сказали возний і ротмістр водночас.
— Це дуже небезпечний чоловік, — додав ротмістр.
— Добряче нагнав усім страху, — докинув і возний.
— Із в’язниці він, певна річ, не вийде, — зауважив ротмістр. — Інакше ми навряд чи втримаємо його.
— Треба послати гінця до його королівської милості, — сказав возний.
— Цього можна й не робити, — поморщився ротмістр. — Ми поставлені тут для того…
— Звісна річ, — сказав староста. — Ви посвідчите як возний, а суд упише цю історію до міських книг.
1971, 1973 р.
3 — Городня — прибудова біля фортечної стіни.
4 — Влоська мова — італійська. Влохи — Італія.