Самі подумайте: їм не треба клопотатися про підпірки, коли гілля обважніє від плодів. А коли в нас гілля вгинається, — ми підпираємо кожне дерево п'ятьма підпірками. А що, коли у вас, даймо, десять акрів під садом? Тоді треба кілька тисяч підпірок. А це коштує гроші, та ще ж праці скільки — щороку ставити й прибирати ці підпірки. А тут сама природа дбає, ніякого тобі клопоту. Еге ж, вони такі винахідливі, що куди там! Одне слово — переплюнули нас португали. Ходімте, я вам ще покажу.
Біллі, як городянина, що остерігається порушувати межі чужої власності, бентежила та нецеремонність, з якою вони поводилися в чужій садибі.
— Не турбуйтесь, ніхто вам нічого не скаже, тільки не потолочіть, бува, чого, — заспокоїв його хлопець. — До того ж ця садиба належала колись моєму дідові, і тут усі мене знають. Старий Сільва прибув сюди сорок років тому з Азорських островів. Кілька років пас вівці в горах, поки не перебрався до Сан-Леандро. Оці п'ять акрів, то перша земля, що він заорендував. Такий був його початок. Пізніше він почав брати в оренду ділянки вже по сотні й по сто шістдесят акрів. А тоді з Азорських островів понаїхало його сестер, дядьків, тіток — там усі вони рідня, знаєте, — і Сан-Леандро перетворилося на справжню португальську колонію.
Тим часом старий Сільва купив у мого діда ці п'ять акрів. Незабаром він став докупляти ще й батькову землю ділянками по сто шістдесят акрів, — а батько мій тоді жив уже зовсім сутужно. Та й родичі Сільвині теж скуповувалися. Батько усе мріяв швидко розбагатіти, а помер у злиднях та боргах. А старий Сільва дбав і вважав на найменшу дрібничку, аби лиш із неї зиск. І всі оці португали як з нього змальовані. Бачите, онде за тином над самою дорогою посаджено кінські боби. Та наші б просто посоромилися розводити перед хатою таку мізерію! А Сільва ні. Отож і має будинок у Сан-Леандро та роз'їжджає у великому авто за чотири тисячі доларів. І все-таки засадив цибулею навіть галявинку перед дверима свого міського будинку. І з цього клаптика землі щороку має триста доларів прибутку! Торік він ще прикупив собі десять акрів, — за акр заправили по тисячі доларів, а Сільва хоч би оком зморгнув. Він знав, що земля того варта, знав, що вона окупить себе, та й уже. А то ще придбав у горах ранчо — п'ятсот вісімдесят акрів, і зовсім за дурничку. І, отже, повірите, я б собі теж день у день пиндюжився в новеньких автомобілях, якби мені зиск тільки від того його гірського ранчо, де він розводить коні всіляких порід, — і важких биндюгів, і бистроногих скакунів.
— Але як? Як? Як дійшов він цього? — вирвалося в Сексон.
— Бо мудро господарював, та й родина його не запаніла — всі працюють. Сини, й доньки, й невістки, і діди, й баби, і діти — всі вони не стидаються закасати рукава й копати землю. В них є таке прислів'я, що як чотирилітній малюк не може пасти корову на путівці, щоб була сита, то він не вартий солі, яку з'їдає. Сільвина рідня обробляє сто акрів гороху, вісімдесят — баклажанів, тридцять — шпараги, сорок — огірків і ще скількись іншої городини.
— Але як же вони домоглися цього? — все не заспокоювалася Сексон. — Хіба ми не працювали? Хіба ми соромимося роботи? Та навіть найдбайливіша португалка не здужає тягатися зі мною. І так воно й бувало на джутовій фабриці. За сусідніми верстатами працювало чимало португальських дівчат — і ви думаєте, що я відставала? — Еге, день у день я виробляла прядива багато більше від них! Ні, тут суть не в роботі. То в чому ж?
Монтер знепокоєно глянув на неї.
— Я сам не раз і не два міркував над цим. "Ці злиденні імігранти гірші за нас, — казав я собі.— Ми перші прийшли сюди й заволоділи цією землею. Я за пояс заткну
кожного азорського задрипанця. І в мене краща освіта. То яким же в чорта робом переганяють вони нас, та ще й накопичують гроші в банках?" І єдине, до чого я домислився, це те, що в нас макітра не варить як слід. Ми не натруджуємо голови. Нам якоїсь клепки бракує. Ми не бралися, як слід, до землі, ми гралися в господарювання. А старий Сільва і вся його рідня — вони, бач, уміють. Ну — хоч би ось ця садиба. Якийсь його свояк, що недавно приїхав з Азорських, починає з неї свою кар'єру і платить Сільві за оренду грубі гроші. Незабаром він рознюхається й купить собі землю в якого-небудь зубожілого фермера-американця.
Треба б вам подивитися влітку на ці поля! Тут не змарновано ані дюйма землі. Де ми збираємо один поганенький врожай, у них чотири — та ще й які! А гляньте лиш, як використано землю! Між дерев — кущі порічок, між порічок — боби, навкруги самого дерева теж боби, де кінчаються ряди дерев — знов тобі боби. Та старий Сільва не продасть цієї садиби за п'ятсот доларів акр готівкою! А колись він дав за неї моєму дідові по п'ятдесят за акр. І ось тепер я працюю в телефонній компанії і ставлю телефона Сільвиному родичеві, що приїхав з Азорських островів і ще й мови англійської як слід не тямить.
Бачите: кінський біб понад дорогою! Відгодовує цими бобами свиней і має на тому більше зиску, ніж давала моєму дідові уся його ферма. А ось дід мій усе своє життя відвертав носа від кінських бобів. Та так, відвернувши носа, і помер, а землю лишив усю заставлену й перезаставлену. Португали загортають баклажани в папір — чи ви коли таке чули? Мій батько глузував з них, як уперше це побачив. І що ж вийшло? В них гори баклажанів — врожай хоч куди, а батькові баклажани на корені чорний жук поточив. Нам бракує чогось — клепки, хисту чи як ще його сказати. Ну, хоч би й оцей клапоть землі: він дає чотири врожаї на рік, кожен дюйм грунту засіяний — і родить. Тут є такі ділянки, де один акр дає більше, ніж за давніх часів п'ятдесят наших акрів. У португалів доглядання землі в крові — ось і все, а ми нічого в сільському господарстві не тямимо й ніколи не тямили.
Сексон переходила з монтером усю ділянку і пробалакала з ним аж до першої години дня, коли той глянув на годинника, попрощався і взявся далі налагоджувати телефона недавньому імігрантові з Азорських островів.
Ідучи вулицями міста, Сексон несла свого кошика в руці, але за містом вона просунула руки в шлейки, зумисне задля цього прикріплені, і кошик опинився в неї за плечима. Невеличкий футляр з укуделе зсунувся їй тоді зовсім на бік.