— Ах ти ж любий мій, — прошепотіла Сексон, щаслива, дарма що зазнала поразки.
— Я хочу, щоб ти мала все потрібне тобі,— провадив він далі.— І ти все матимеш, доки в мене є дві здорові руки. Я ж бачу, як до ладу ти завжди вбираєшся, — і це мені подобається. Я вже не хлопчисько і, може, дечого довідавсь, чого б і не слід, доки познайомився з тобою. Але я добре знаю, що зроду не бачив жодної жінки, яка так пильнувала б не тільки своїх сукень, а й білизни. О!..
Він підніс руки, не знаходячи слів, аби виявити все, що думав і відчував, але за хвильку повів далі:
— Справа не тільки в охайності, хоча й це важливо. Чимало жінок охайні. Але цього ще замало. Тут щось інше. Це… ну, та це… Просто твоя білизна вся така біла, гарненька, добірна. Це впливає на уяву… Коли я думаю про тебе, то бачу й це. Знаєш, багатьом чоловікам краще б і не роздягатися, — та й жінкам також… Але ти… ти чудо, та й уже!.. І хоч який гарний на тобі одяг, а ти гідна ще кращого, і для тебе, люба, я нічого не пошкодую. Про це, Сексон, не турбуйся. Я можу підробляти просто жартома. Я в чудовій формі, ось минулого тижня Біллі Мерфі за один вечір заробив сімдесят п'ять доларів дзвінкою монетою, — він переміг хлопця на прізвисько Гордий Північанин. З цих грошей він і сплатив нам свій борг.
Але тут уже Сексон обурилася.
— Є ще такий собі Карл Генсен, — правив своєї Біллі.— Другий Шаркі{23}, як величають його дешеві спортивні критики. А він сам зве себе чемпіоном американського флоту. Знаю я йому ціну — він просто здоровий лобуряка. Я бачив, який з нього боксер, і можу любісінько побити його. Секретар Спортивного клубу пропонує мені виступити проти нього. Переможцеві — кругленькі сто доларів. І всі їх я віддам тобі,— на ці гроші собі накупиш, чого душа хоче. Ну, що ти на це скажеш?
— Якщо я не повинна шити на продаж, то й ти не повинен виступати на рингу, — категорично відказала Сексон. — Але я й на думці не маю торгуватися з тобою. Якби ти мені навіть і дозволив заробляти, я тебе однаково нізащо не пущу на ринг. Ніколи в світі не забуду я, що ти оповідав мені про боксерів, як вони нищать своє здоров'я. Я не попущу, щоб ти калічив себе. Твоє здоров'я — наполовину моє. Якщо ти не братимеш участі в матчах, то й я не продаватиму своєї праці. І ніколи-ніколи не зроблю такого, що було б тобі неприємно.
— Ну, то й гаразд! — погодився Біллі.— А все-таки мені страшенно кортить накласти цьому хвалькові Генсену.
Він аж усміхнувся на саму цю думку.
— Ну, а тепер забудьмо за все, а ти заграй-но мені "Коли минуть жнива" на цьому брязкальці, як воно там у тебе зветься.
Скінчивши пісню в супроводі укулеле, Сексон попрохала його самого заспівати "Скаргу ковбоя". З кохання до Біллі вона примудрилася полюбити цю єдину пісню, що співав її чоловік. Сексон уподобала тепер і монотонність "Скарги ковбоя", і навіть те, як Біллі безнадійно фальшував на кожній ноті. Вона ще й навчилася вторувати йому, сумлінно фальшуючи разом з ним. Але вона не розчаровувала чоловіка, що він кепський співак.
— Я певен, що Берт із хлопцями просто морочили мене, я співаю зовсім не зле, — поскаржився він.
— Звісно, у нас із тобою виходить дуже гарно, — злукавила вона, бо ж збочити від правди в такому випадку було не гріх на її думку.
Навесні в залізничних майстернях почався страйк. У неділю, напередодні його, Сексон і Біллі обідали в Берта. Прийшов і брат Сексон, але без жінки; Сара вперлася, що в неї, як звичайно, сила хатньої роботи. Гості застали Берта безнадійно похмурого; він сидів і, шкилячись, наспівував:
Ох, ті мільйонери кляті
Вміють гроші, наче жар,
Коцюбою загрібати.
Лихо, не люблю я скнар!..
Нащо нам скарби складати?
Хай за вітром все летить…
Ми, веселі марнотрати,
Гроші будемо палить!..
Мері саме поралася коло обіду, і відчувалося, що ось-ось вона спалахне. Закотивши рукава і вдягнувши фартуха, Сексон взялася мити посуд, брудний ще від сніданку. Берт приніс із сусідньої пивнички великий глек шумного пива, і троє чоловіків, покурюючи й попиваючи, завели розмову про майбутній страйк.
— Давно треба було за розум узятися, — рішуче заявив Берт. — Давно пора — боюся тільки, чи вже не запізно.
Нас тепер голими руками можна взяти. Саме нагода останнім з могікан накласти по потилиці.
— Ще не знати, — заперечив Том, замислено попахкуючи люлькою. — Робітничі організації щодалі більше вбиваються в силу. Я пам'ятаю, як велося в нас у Каліфорнії, коли ще не було ніяких спілок. А тепер, дивіться — нормована платня, усталений робочий день і все таке…
— Ти говориш, як агітатор, що напускає туману на дурнів… — насмішливо кинув Берт. — Насправді воно зовсім не так. Тепер на нормовану платню не купиш того, що колись на ненормовану. Ці профспілкові діячі ошукали нас. У Фріско спілчанські проводирі завели таку паскудну політику, якої навіть старим партіям не снилося: вони гризуться й сперечаються, але ніяк не поділять хабарів і раз у раз потрапляють до в'язниці. А яке становище теслів у Фріско? Можна подумати, що вони всі до одного організовані робітники й одержують платню за спілчанськими ставками. І ти цьому віриш, Томе Брауне? Я скажу тобі, що то все брехня! Нема у Фріско жодного теслі, котрий у суботу ввечері не віддавав би частини свого заробітку підрядникові. А у Сан-Франціско засновують собі спілки, і спілчанські проводирі роз'їжджають по Європі на чужі гроші, якщо не розтринькали їх на адвокатів, щоб відкараскатися від в'язниці.
— Воно-то так, — згодився Том. — Ніхто цього не заперечує. Біда, що робітник наш не досить ще свідомий. Без політики не обійдешся, тільки треба, щоб політика ця була правильна.
— Соціалізм, еге? — глумливо перебив його Берт. — Та соціалісти продадуть нас не згірше за Руфів та Шмідтів!
— Беріть чесних людей, — промовив Біллі.— Це найголовніше. Ні, ні, я не обстоюю соціалізму, я далекий від цього. Мої діди й прадіди здавна жили в Америці, і я не хочу, щоб купка гладких німців та брудних російських євреїв, що навіть мови англійської не знають, учили мене, як керувати моєю країною.
— Твоєю країною! — скрикнув Берт. — Ех ти, дурнику!.. Та в тебе нема ніякої країни! То дитяча казка, якою тобі задурюють голову шахраї, щоб видерти зайвий гріш із кишені.