— Де Шамвей?
— Звідки я знаю? — злякався Дауді. — А навіщо він тобі?
— Слухай, старий, — терпляче провадив я. — Мені невідомо, звідки ти можеш знати, де татусь Шамвей. Але питати я маю повне право. За це грошей не беруть.
— Не сердься, Россе, — примирливо промовив він. — Маддокс заборонив мати з тобою діло. Якщо він дізнається, що я розмовляв з тобою, він поставить мені клізму з товченим склом.
— Він тільки погрожує. Ви, так звані журналісти, що сидите на одному місці, від малорухомості дурнішаєте. Я обов'язково повинен побачити Шамвея.
Дауді знизав плечима.
— Дуже шкода, але я не знаю, де він. Вони з дочкою поїхали, не лишивши адреси. — І тужно подивився на двері.
— А Келлі? — й далі натискав я, знаючи, що довго вдержати Дауді не вдасться. — Про нього ти щось знаєш?
— Не багато. Це він знайшов Майру Шамвей. У принципі, премію мав би одержати тільки він, але вони з татусем домовились поділитися. Після офіційної зустрічі він приходив ще раз, але цього разу — сам.
— Чого він хотів? — спитав я, відчуваючи, що нарешті напав на щось варте уваги.
— Він хотів зв'язатися з Крюгером.
Мене охопив неспокій.
— З Пеппі Крюгером?
— Так. Пеппі тепер велика цяця! Він директор "Бруклін мотор компані" і активно орудує у східних районах міста. Ось уже півроку, як він наклав лапу на синдикат водіїв таксі. Знаєш цей фокус? Пеппі примусив директора компанії платити, а ті, хто відмовився, дуже скоро пошкодували про це. Тепер він там верховодить. Та я думаю, що генеральний прокурор скоро прищикне йому хвоста. До речі, Крюгер загріб стільки, що спокійнісінько може відійти від справ.
— Ну й погань, — сказав я з відразою. — Коли я побачив його вперше, він торгував ромом. Що ж від нього хотів Келлі?
— Хто його знає, — відповів Дауді, сповзаючи з табурета. — Ну, мені треба йти. Маддокс, певне, вже бушує.
— Дякую, Дауді. Ти мені дуже допоміг.
Він насторожено зиркнув на мене.
— Що ти замислив? Чому тебе зацікавив Шамвей?
— А ти б не став цікавитися типом, через якого тебе звільнили?
Дауді захвилювався.
— Не залазь у цю історію, Мілане. Маддокс не любить, коли втручаються в його справи.
— Мені начхати, що він любить і чого не любить.
Дауді іще раз з тривогою подивився на мене і подавсь до редакції "Рекордера", що була навпроти.
Я допив каву, закурив сигарету і взяв телефонний довідник. Виявилося, що Крюгер тепер мав особняк на 78-й Східній вулиці.
— Ти пам'ятаєш Пеппі? — спитав я у Віллі, що заклопотано робив сандвічі.
— Аякже. Колись він до нас заходив. Бував не часто і щоразу щось ламав. Відтоді він нібито нажив купу грошей. А що, він вас цікавить, Мілане?
— Можливо. У мене тепер стільки вільного часу, що я можу цікавитись чим завгодно.
— Лишилися без роботи? — співчутливо запитав Віллі.
— Просто відпочити надумав, — відповів я, позіхаючи. — А тільки-но захочу, знову працюватиму.
— До побачення, містере Мілан, — сказав Віллі недовірливо. — Сподіваюся, ви знайдете роботу.
Я теж на це сподівався.
За цей ранок я таки дещо розвідав. Чому Келлі хотів зв'язатися з Пеппі? Цікаво! Невже ті двоє пошили Келлі в дурні? А він з допомогою Пеппі хотів повернути гроші?
Я чудово пам'ятав Пеппі. Його неможливо було забути. Востаннє я бачив його років зо два тому в нью-йоркському суді. Генеральний прокурор звинувачував його у вбивстві, і я спостерігав, як Пеппі перешіптувався зі своїм адвокатом. На двох судових засіданнях він і разу не спіткнувся, і присуд був виправдувальний. Причому присяжні радилися зовсім недовго. На моїй пам'яті Пеппі чотири рази ставав перед судом за вбивства. І щоразу його виправдовували. Тепер він, без сумніву, вже сам наймає вбивць, за власні гроші.
Мені здавалося дуже важливим дізнатися, чого хотів Келлі.
Відповідь на це запитання міг дати тільки візит до Пеппі. Для цього слід було вигадати правдоподібну легенду. Навряд чи той новоспечений власник особняка вчепиться мені в горлянку. А втім, хтозна.
Так чи так, а треба діяти. Умоглядні розмірковування нічого не дадуть.
Я підкликав таксі й назвав адресу.
Будинок Пеппі Крюгера справляв солідне враження. Можна було подумати, що то житло мільйонера Вандербільдта чи Моргана. Особняк був великий, новий, міцний, з черепичним дахом, пофарбованими в бордовий колір стінами, й широкими, як у заміській віллі, вікнами.
Я піднявся гранітними сходами до дверей і подзвонив.
Літній чоловік, мабуть, управитель, відчинив масивні, оббиті залізом двері й запросив:
— Заходьте, пане.
Про мету візиту він навіть не спитав.
Я пройшов слідом за ним до просторого холу, вмебльованого в стилі щонайпізнішого модерну. І хоч це далеко не мій улюблений стиль, проте слід визнати, що від того модерну пахло неабиякою грошвою.
Управитель запитально поглянув на мене. То був високий сивий чоловік з водянисто-голубими очима. Його імпозантний вигляд цілком пасував до навколишньої обстановки.
— Пан хотів би когось бачити?
— Так, мені треба сказати кілька слів містерові Крюгеру.
— Містерові Крюгеру?
Дворецький нахмурився. Можна було подумати, що я попросив аудієнції у президента Сполучених Штатів.
— Атож, йому, — сказав я, всміхаючись.
— На жаль, містер Крюгер приймає тільки за попередньою домовленістю. Може, поговорите з його секретаркою?
— Думаю, ми обійдемося без попередньої домовленості. І не будемо турбувати секретарку. Мені потрібен містер Крюгер. Перекажіть, що його хоче бачити Росе Мілан із "Рекордера". Додайте, що наша зустріч і в його інтересах.
Якусь хвилю управитель уважно розглядав мене.
— Гаразд. — Він піднявся сходами і зник за дверима.
Чекати мені довелося довго. Нарешті я почув ходу. Але то був не дворецький. Я побачив на широких сходах молоду жінку. Здаля вона справляла приємне враження. Та коли наблизилась… У тієї тендітної брюнетки були бурштинові, мов у кицьки, очі із величезними, на всю райдужну оболонку, зіницями. І це надавало її обличчю якогось нестямно-демонічного вигляду.
— Я — Лідія Брандт, секретарка містера Крюгера. — У неї був глибокий гучний голос.
— Он як, — мовив я. — Атож…
— Ви хочете бачити містера Крюгера?
— Саме його. А не вас…
— Росе Мілан з "Рекордера", так?
Її бурштинові очі потемнішали.