— А Шамвей? — спитав Сем. — Якщо ми не знайдемо того пройдисвіта найближчим часом, то грошики здиміють.
— Робитимемо все можливе, друзяко, — запевнив його Ансель.
До кімнати зайшов Віскі.
— Ну що, панове? — запитав він, помахуючи хвостом. — Як воно життя?
— Якщо ти маєш намір надокучати нам своїми розмовами, — кинув я, — то старайся принаймні говорити правильною англійською мовою. Семів акцент тобі… гм… не личить.
— Який снобізм! — бундючно зауважив Віскі, рушаючи до Сема. — Що ти запропонуєш мені на сніданок? Здається, ця шинка трохи зажирна.
— Я можу зрізати жир. Це тебе влаштує? Ага! Є ще котлета. Годиться?
— М-м-м… — протягнув Віскі, — треба поглянути.
Вони подалися на кухню.
— Ну й запити в цієї тварини! — пробурчав я. — М'ясо з самого ранку! Харчами перебирає.
— Це спадкове, — долетів з кухні Семів голос.
— Отже, я вирушаю до "Рекордера". Бувай, Доне.
— Щасливо.
Та перш ніж піти, я піднявся нагору й постукав до Майри.
— Увійдіть!
Я ввійшов, нікого не побачив і став занепокоєно оглядати кімнату.
— Доброго ранку… Ти де?
— Доброго ранку, Россе, — Майрин голос долинув згори. Вони ширяла під стелею, читаючи якийсь роман і покурюючи.
— Стонадцять чортів! — вигукнув я, аж здригнувшись. — Невже тобі доконче вдаватися до таких штук?
— А чом би й ні? Я певна, що плавати в повітрі набагато корисніше, ніж у воді.
Вона опустилася до рівня мого обличчя, обхопила мене за шию і спустила ноги на підлогу. Та її так і поривало вгору.
— Ой, Россе! Я почуваюся сьогодні такою легенькою! Легшою за пір'їнку!
— А як з рештою?
— З рештою все гаразд. — її очі потемніли. — Який же ти був п'яний учора! Я тебе такого ще не бачила!
Я міг, звичайно, і помилитись, проте мені здалося, що переді мною Майра нового зразка.
— П'яний, проте не настільки, щоб не помітити деяких дивних речей. Краще сама розкажи. Ти знаєш, що я маю на увазі.
Вона сіла на ліжко.
— Я боюся. Знову дивні видіння. Мені здалося, ніби щось увійшло в моє тіло, а потім знову вийшло. А пам'ятаєш, на цьому стільці лежав одяг, якого я не діставала й не надягала?
Я занепокоївся.
— Чому ти згадала про одяг?
— Тепер його там немає! Ой, Россе, що ж це таке діється?
У відповідь я промимрив:
— Не знаю.
Та саме цієї миті до мене прийшла впевненість, що Дон мислив у правильному напрямку. Їх було дві! Неймовірно, але всі факти підтверджували той фантастичний здогад.
— Не думай про це, — сказав я лагідно. — Пробач, але мені час іти. Може, пізніше разом пообідаємо?
Її обличчя проясніло.
— Чудово! Де й коли?
— У Манетті за дві години. Там і поговоримо.
— Думаєш, удасться щось з'ясувати?
— Не знаю, але сподіваюсь. Деякі міркування є. — І вже виходячи, я додав: — Не тривожся! І не приходь з Віскі. Я хочу бачити тебе саму.
— Я так йому й скажу. Але він буде невдоволений.
— Сподіваюсь, його собача гідність витримає цей удар.
І я пішов.
Розділ одинадцятий
Портьє біля дверей "Рекордера", побачивши мене, збентежився.
— Привіт, Мерфі, — привітавсь я до нього. — Як приємно знову побачити твою пику! Як тобі ведеться? Давненько я тут не був.
— Що правда, то правда. — Він смикався, як риба на пательні. — Ви збираєтесь увійти, містере Мілан?
— Нічого від тебе не приховаєш! Є в мене такий задум.
— Дотепник ви, містере Мілан, — невесело посміхнувся портьє, немов ненавмисне відтісняючи мене від дверей.
Я запідозрив лихе.
— Що сталося?
— Та нічого особливого, містере Мілан. Тільки… містер Маддокс не велів вас більше впускати. Ми всі страшенно шкодували, але… Нічого не можна було вдіяти. Нічогісінько…
— Ясно. — Я зсунув капелюха на потилицю і сумно подивився на Мерфі. — Ти тут ні до чого, старий. Твоє діло — виконувати наказ. Слухай, мені б треба перемовитися кількома слівцями з Дауді. Коли твоя ласка, перекажи, що я чекатиму його у Джо.
— Звичайно, містере Мілан! — Виконавши обтяжливий обов'язок, Мерфі помітно звеселів. — Зараз же й перекажу.
Я подався до Джо, почуваючись якось незатишно. Я працював на цю газету близько десяти років. То був мій дім, моя сім'я. І раптом…
Єдиним відвідувачем у Джо був Мак-К'ю з "Телеграм". Він сидів на високому табуреті і тієї миті, коли я ввійшов, набирав номер телефону. І він, і бармен витріщились на мене, як на вихідця з того світу.
— Привіт, Маку! — сказав я, всміхаючись. — Схоже, ти стовбичиш тут від учорашнього вечора.
Велике рухливе обличчя Мак-К'ю взялося брижами. Він ляснув мене по плечу.
— Росе Мілан! Ну й ну! А мені сказали, що ти там, у пустелі, зробив собі харакірі.
— Привіт, Віллі! — Я помахав рукою барменові. — Сік, будь ласка.
— Дуже приємно бачити вас знову, містере Мілан. Було б прикро втратити такого клієнта, як ви.
— А тому, друже, що я не п'ю в борг, — сказав я, вмощуючись на табуреті. — Це оті сидячі перодряпи тільки й дивляться, щоб їм поставили на дурничку.
Мак-К'ю витяг долара й кинув його на стойку.
— Я пригощаю, Віллі. Вважаю для себе великою честю промочити горло з людиною, що наколола Маддокса на двадцять п'ять косих.
Я гмукнув.
— Гаразд, сховай свій долар. Це, либонь, перший, якого ти чесно заробив.
— Ну… коли вже ти наполягаєш, — сказав Мак-К'ю і досить охоче сховав гроші до кишені. — Так чи так, а мені дуже приємно знов тебе побачити. До мене дійшли чутки, що тебе кишнули.
— Просто "Рекордер" хоче в такий спосіб зміцнити наші зв'язки. Проте особисто я на це не згоден.
— Розкажи своїй бабусі!.. Коли ти повернувся з Мексіки?
— Кілька днів тому. Треба і тобі туди з'їздити, друзяко. Дуже цікава країна.
— Отож ти звідти й злиняв? Я чув, що там, крім піску й старих шкап, є тільки пісок і старі шкапи… Ну, мені вже треба бігти, — сказав Мак-К'ю, злазячи з табурета. — Ще побачимося. Які в тебе плани?
— За мене ти не хвилюйся. Я не чекатиму дощика в четвер. Щоб обвести круг пальця такого, як я, потрібен цілий полк Маддоксів.
Мак-К'ю зробив прощальний жест і рушив до виходу, мало не налетівши в дверях на чоловіка, який квапливо входив. Грубо витесане обличчя нового відвідувача було занепокоєне.
Мак-К'ю озирнувся.
— Ховай виторг, Віллі. З'явився ще один з "Рекордера".
Дауді відмовився навіть від кави. Він сидів і раз у раз жалібно позирав на двері. Його єдиним бажанням було розпрощатися зі мною якомога швидше. Я вирішив іти напролом.