Сниться це їй чи справді? Дорка й собі взяла навушники, що висіли на спинці її крісла, приклала до вуха. Тихий жіночий голос щось говорив по-німецькому. Дорка здивувалася — перед трибуною виступав мужчина. їй допоміг сусіда, показавши, що треба покрутити ручку коло крісла. Дорка покрутила. В навушнику клацнуло, й з'явився інший голос, нова мова. Дорка переставила ще стрілку,— третя мова. Знову покрутила й мало не скрикнула: просто в вухо ій говорив хтось російською мовою, переказуючи того, хто виступав перед суддями.
Біля трибуни свідків стала Марі,— Дорка й не помітила, як вона увійшла. Та сама Марі, з якою Дорка жила на підземному заводі. Вона піднесла два пальці вгору й вимовила присягу, що казатиме правду. Дорка чула голос російської перекладачки, і їй здалося, що Марі вивчила мову, й тепер уже Дорка наговориться з нею досхочу.
Так от хто вона тепер! А була в лабораторії медичного барака невільницею, має номер на руці, як і Дорка, й керувала повстанням. її обвинувачення чує цілий світ.
Коли Дорку привезли до Нюрнберга з групою радянських свідків, які мали виступити на процесі головних воєнних злочинців,— в ресторані при готелі її познайомили з Марі. Француженка не пізнала Дорки, настільки певна була, що та мертва, а Дорка хотіла признатися, але коли почула, що Марі написала книжку про їхній табір, про повстання, про кволу дівчинку з Радянського Союзу, передумала признаватися.
Марі подарувала їй книжку й сказала, що та дівчинка загинула від катувань, і хай усі жінки світу дізнаються про неї. Дорка, розуміючи своє незручне становище, похвалила себе, що не призналася до Марі, ніколи, ніколи не нагадає їй. їй дуже кортіло спитати про Мілену, але натомість ніжно потисла худеньку руку Марі й перша встала од столу. "Вона мені нагадує когось",— сказала Марі перекладачці.
Надвечір з'ясувалося, що Дорці виступати не треба, через це дістала дозвіл бути присутньою на вранішньому засіданні. Марі розповідала з трибуни свідків про табір і їхній підземний завод,— Дорка уважно слухала, милуючись з Марі. Була вона тендітна, білява, великі очі горіли на пів-обличчя. Чоловіка її замучило гестапо, він стояв на чолі прогресивного журналу, дитину вивезли з Франції, передали до німецької родини 47, щоб зробити з неї німця. Марі розповідала спокійним, тихим голосом, її не переривали й не нагадували про регламент. Як і кожне слово, вимовлене в цій залі, розповідь записувалась на плівку, щоб зостатися навік в архівах суду, щоб першої-ліпшої хвилини лунати через сто й через тисячу років, коли людству потрібно буде вдатися до цього свідчення. Нехай хто спробує порушити мир!
Марі розповідала про Дорку,— ні, вона не назвала її на Ім'я,— але дівчина зрозуміла, що мова йде про неї, й непрохані сльози побігли по щоках, цаче вмивав її обличчя тихий ранковий дощ.
Під час перерви підсудних водили по одному до вбиральні,— Дорка стояла в коридорі й дивилася в гурті інших Цікавих на парад колишніх керівників і міністрів фашистської Німеччини. Це проходили трупи, які ще посміхалися, зачісувались, одягали од світу чорні окуляри, але були вже мертві.
Жовті чобітки Герінга блищали, він задоволений був із загальної уваги, а Дорці схотілося, щоб оці ходячі тельбухи прогнати пішки туди, де діяли його повітряні бандити. Нехай збігаються люди подивитися й плюнути, а він щоб ішов через болота й яри, повз усі могили закатованих людей і там над Волгою був повішений, як відомщення загарбницької війни!
Ось крокує сам Заукель 4&, головний організатор невільницького труда, лисенький маклер із свинячими очима. Дорка мимоволі ступила крок наперед і наштовхнулася на руку американського вартового: "Но, но, тримайте ваші нерви при собі!" Пройшов Кальтенбруннер 49, заступник самого Гіммлера 50, високий, худорлявий австрієць з обличчям довгорічного ката. Погляд його був страшний, він ніяк не міг прибрати безстороннього виразу, щоб не лякати людей.
О, оце Розенберг51? Міністр захоплених Гітлером областей? Дорка уявляла його інакшим! Має щастя, що вислизнув з подорожі по Україні цілий. Вже вони за ним попобігали! Сама Дорка в Вінниці, де Розенберг спинявся й провадив нараду, була в розвідці, ходила містом, чекала пана рейхсміністра для пильної справи. Не пощастило, Розенберга попередили про небезпеку, він роздзвонив потім по газетах, що уникнув п'ятьох замахів. Гидкий, подумала Дорка, боже, який же він гидкий!.
В цей час до Дорки підійшла Марі. Щось особливе було в її очах, коли, вона побачила Дорку. Мовчки легким кроком прилинула до неї, схватила за руку, закотила рукав ї тоді припала до Дорки. "Дівчинко, чого ж ви до мене не призналися?!" Вона, готуючись до свідчень, перегортала записки, знайшла Дорчине прізвище й порівняла з тим, яке їй сказала перекладачка. "Ну, безперечно, це ж ти! Як я могла одразу помилитися. Але ж ми ніколи не сподівалися, що ти житимеш, маленька моя!"
І от вони йдуть удвох по Нюрнбергу. Перекладачка ніяк не поквапиться за ними, але чи потрібна перекладачка, коли їх єднає щось дужче од мови,— пережита каторга?
Марі розповідає про повстання, яке Дорка готувала з ними разом, називає імена жінок і чоловіків, пригадує Дор-чині тортури, свої побоювання, що все загинуло, бо хіба може така мала, як Дорка, витримати катування гестапівців?. Марі йде, обнявши Дорку, наче знайшовши загублену сестру, часом зупиняється посеред вулиці й ніжно цілує її в чоло, в очі, в щоки. Вони йдуть через майдани, й німці запобігливо поступаються з дороги, бо очі Марі дивляться крізь усіх стрічних, наче їх і на світі немає, її французька мова лунає граційна й легка, пристрасна й голосна.
Вони проходять мостом через річку Пегніц, і Марі завзято плює через бильця. Та хай іще десять разів горить оцей Нюрнберг, коли хочете знати! Десь у цій Німеччині її дитя, йому вже п'ять років, її Поль говорить по-німецькому, йому вже втокмачено в голову, що він німець! — более, як крається серце при одній згадці, що в неї вкрадено сина! О прокляті, як вона його шукатиме, невже Поль не має Жанових рис чи її самої? А родима пляма на плечі? Як вона карається, якби тільки Дорка знала! Ось і зараз Марі підскочила до хлопчика, який міг бути її сином, відштовхнула матір, нахилилася до його вічок, поцілувала під галас німкені,— ні, це не Полк, це чужий!