XVIII
Зібравшись із людьми погомоніти, Василь Іванович найменше думав, що вийдуть збори правління колгоспу, ба й просто загальні збори. Спочатку посідали за коморою під копицю сіна, а потім перейшли до клуні, яка з недавніх пір правила за кіно й театр. Коли раз на три місяці приїздила пересувка, її ставили перед дверима надворі, і промінь пускали досередини — на екран з мокрого рядна, почеплений до бантини. Запрягали коняку до привода кінної молотарки, коняка ходила по колу, тягла вирло, крутила динамку, яка давала струм для картини. А чекаючи кіно, молодь заходжувалася сама себе розважати, і — дивна річ — заводієм і далі лишалася Федора Найденко, дівчина неповних дев'ятнадцяти років, яка недавно повернулася з німецько-фашистської каторги.
Федора, або як її звали з дитинства — Дорка, була сирота. Спочатку її доглядала баба, яка записалася сироті в далекі родички й геть проциндрила все її добро. Потім діваднка стала, непотрібна, баба взяла її за руку й одвела до правління щойно народженого колгоспу, який звався ще созом. Дорці було п'ять років, і вона добре запам'ятала розгублене обличчя новоспеченого голови товариства, який сам мав повну хату голопузих дітлахів, а до того ж почував себе як на фронті, бо куркулі заповзялися розбити їхній гурт. Проте свій свого швидко розуміє, і голова созу прийняв Дорку до свого хатнього шарварку. Часом він підкликав дівчинку, яка чорненьким жучком сновигала між його білявих, яснооких нащадків, і гладив її по голові дерев'яною од ковальського ремесла долонею. "Е, жінко,— казав він до дружини, яка часом і скубне, було, Дорку під гарячу руку,— сиріт, мабуть, бог той любить, бач, яке воно ловкеньке росте. Скільки ми з її батьком про комуну мріяли, а не довелось разом дійти. Гляди, — хоч донька дійде, дійдеш, Дорко?" — "Дійду, дядьку Йване",— веселим голоском одповідав чорненький жучок.
Голова созу порадився з правлінням, і вони вирішили заснувати притулок для дітей-сиріт у Дорчиній батьківській хаті, яка стояла пусткою. Опреділили туди одну бездітну вдову, гуртом причепурили хату, навезли дров, трохи борошна, картоплі, передали дійну козу на молоко,— і аж шестеро посиротілих дітей почало жити. Це стало чи не найдужчою агітацією на користь нового колективу, з якого виріс потім колгосп. І коли куркулі вбили голову — дядька Йвана,— за його труною йшли не тільки товариші по боротьбі, а й вихованці дитячого будинку,— співали разом з дорослими революційних пісень на честь дядька Йвана, і не одна баба витирала сльози,— де ж пак,— ідуть янголятка невинні за труною, є кому пом'янути доброго чоловіка, нехай царствує! Вночі після похорону невідомо й хто понаносив гостинців сиротам: на ранок хату було обкладено сиром і крашанками, полотном і зерном, сухими грушками, прядивом,— дітьми почало піклуватися все село, і куркулі не могли нічого вдіяти.
Невдовзі цих вовків-багатіїв вивезли на заслання, а соз перетворився на колгосп, пережив важкий тридцять третій рік і потім пішов рости й рости. Дорка потроху ставала Фе-дорою, ходила до школи і до початку війни саме скінчила семирічку, їй набігло шістнадцять років. Вона записалася в комсомольці й уже років три як виходила на роботу до гурту: пасла гусей, телят, допомагала на фермі. Але не цим була відома на селі,— чимало дівчаток уміють працювати, ходити чисто, знають звичаї. Дорка виросла душею села. Вже ніхто так не заспіває, як вона, не знає стільки пісень, ніхто не складе нової, щоб одразу припала до самого серця.
Ніхто не протанцює, як Дорка, не змалює, як вона, не розкаже ніхто так, як цечорненьке-пречорненьке дівча, да маленька чарівниця, навкруги якої стовбичитимуть літні чоловіки, жінки й вуха розвісять, слухаючи її мову.
Дорка їздила на шкільні олімпіади до столиці, де незмінно діставала премії й пропозиції поступити до музичної школи ? до училища обдарованих дітей та ще до багатьох цікавих інституцій. Але Дорка на це не йшла. Найбільше, на що вона згоджувалася,— були екскурсії. Власне, через екскурсії. Вона й брала участь у змаганнях. Зате й було що слухати людям, коли Дорка повертала з екскурсій додому. Вчитель Феофіл Гаврилович навіть записав був її розповідь на папір, але хіба в силі його рука поспіти за Дорчиним словом, коли вона оповідає, мов по бистрій воді пливе, і слухачі переживають разом з нею...
Так, Доркою пишалися, шанували. Коли стала війна,— їй запропонували евакуюватися разом з правлінням, державним актом на землю й прапорами колгоспу. На диво всіх— мала Федорка сумно посміхнулася й категорично одмовилася їхати. "А не боїшся німців?" — запитав її Карпо Цар без усякої злоби, бо й найчорнішим людям не спало б на думку, що Дорка може зрадити або забути радянський лад. "Чого ж,— одповіла мала,— мої тато й мама тут лежать, а хіба по радіо не звеліли відстоювати кожен крок нашої землі?" — "Армія відступає, а тут Дорка хоче фашиста подужати?!" — "Армія вернеться, а й ми не сидітимемо",— відповідала дівчина, і в неї ставали такі очі, начеб хто сипнув туди по жмені жару.
Опинившись під окупантами, Дорка зовсім чомусь занехаяла себе: не вмивалася, ходила нечупарою, нечесаною, на ногах виразки, одежа пошматована,— старченя, та й годі. І все дивилася в землю, бо єдине, чого не могла змінити або хоч притушити,— були очі. Ніхто не пізнавав колишньої улюблениці цілого села, аж дурненькою ніби зробилася, І все швендяє, нишпорить, ходить всюди, наче ніяк не знайде собі місця. Хто б міг подумати, що має перед собою розвідницю молодого ще партизанського загону, який готувався в майбутньому вийти на широкі партизанські дороги.
Коли Дорку привели до поліції, гестапівець розгнівався,— як сміли турбувати його такою нікчемою? Що їм — партизанів мало чи далеко ходити бояться? Дорка майстерно плакала, розмазуючи сльози по брудних і без того щоках, і виглядала такою зляканою. Ніяких не було доказів, що вона має хоч якесь відношення до своєї власної особи, за якою півроку полювали поліцаї марно, але гестапівець вирішив її не відпускати.